Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

— Служити прийшов, боярине, — сказав Каліграф.

— Мені?

— Землі нашій.

— То й служи там, на Білій горі. Хіба то не земля?

— За скорописця буду у вас.

— Рук дужих мені треба, щоб могли щит і меч тримати! — змахнув затиснутим п'ястуком Івашко. — Вої мені потрібні з м'язами, як твоя голова, а не мізеротні референдарі з мудрими головами!

— А ви слонів, слонів з Індії спровадьте! — несподівано для себе самого заярів Осташко. — І ще свою голову на клинок повісьте, бо вона теж розумна, — наступав Каліграф, і від подиву розширювалися в Івашка зіниці. — Ви хоча б у свого ворога повчилися: Олесницький зростом у три лікті, а здавив за горло всю Галицьку Русь. Темною силою хочете воювати з ворогом гнучким і мудрим, мов змія? Та чи знаєте, що майже всі філософи світу, які давали силу сильним, були тілесно недолугі? То тільки в Спарті кволих і розумних дітей скидали у пропасть, грубу силу обожнюючи!..

— Ну, прости, — зітхнув Івашко, сперши на руки голову. — Тривожно мені стало, Каліграфе. Чую — велика сила піде на нас. А з серця мого м'якуш зробився. Тяжка мені дочки утрата, не думав, що аж так буде тяжко…

— Вигостри серце своє мужністю, боярине. Не дочці воно належить і не тобі… Чи дозволиш дати кілька порад?

— Радь.

— З малого почну. Випусти Микиту. Люди згадають це добродійство у прикру для тебе хвилину.

— Випущу. Тільки не додому — уб'є його Давидович. Воїном буде.

— Не вір Давидовичу.

— Давно не вірю. Тому й дочкою пожертвував — свата ж таки не зрадить… А сулиці не шле мені, собака шолудивий!

— Облегши подать поспільству…

— Досить! Ратники, тисячі ратників — що їстимуть?

— Думаєш, коли почнеться облога, самим військом перемогти?

— А то кметі з вилами і баби з рогачами много наратоборствують? Ще маєш щось сказати?

— Маю. Два роки тому Вітовт, ідучи на Новгород, прорубав дорогу в пущі. Битва не відбулася, миром розійшлися. Тепер тою дорогою новгородські купці їздять у Литву. Чом би тобі або Юрші, а паче Свидригайлові та не поблагословити на ту дорогу посла до великого Костянтина, сина Дмитрія Донського, і до посадника новгородського Юрія Онцифоровича?

Івашко пильно глянув на Каліграфа, потім опустив очі, довго думав.

— Знаєш що, Осташку, — мовив згодом боярин. — Прийшов єси служити, то служи вірою і правдою… Житимеш у замку. На самому верху башти є комірка — вистачить для тебе. Харчуватися будеш разом із залогою — у гридниці. Та не це головне. Ти забив мені добрий цвяшок у голову, то сам його і вийняти мусиш. Я складу, а ти перепишеш листа Свидригайлові. З тим листом сам поїдеш до Вільнюса і вручиш йому… Як доберешся — твого розуму справа, а грошей дам. Їздять же путні бояри на Вільнюс… Я міг би послати гінця, але треба мені, щоб там був ти і своїми очима зрів усю Вітовтову коронацію і поведенцію Свидригайла — від початку і до кінця. А тепер ходімо визволяти твого Микиту…