Нічний черговий

— Заради бога, Хенку, не плач,— заблагав я.

— Ти вскочив у халепу?

— Можливо,— відповів я.— У будь-якому випадку, мені весь час треба їздити. Якщо хтось колись прийде до тебе й запитає, де я, ти нічого не знаєш. Зрозумів?

— Зрозумів,— Генрі кивнув.— Дуг, дозволь поставити тобі одне запитання.— Зараз він уже був тверезий, гроші зробили свою справу.— А чи варто займатися тим, чим ти оце займаєшся?

— Я ще не знаю. Сповіщу тебе, коли дізнаюсь. А тепер, мабуть, вип'ємо кави?

— Не хочу я ніякої кави. Мені може приготувати каву в моєму щасливому домі моя щаслива дружина.

Ми встали, і я допоміг Генрі надягти пальто. Розплатившись, ми вийшли. Генрі пішов уперед, згорблена підстаркувата людина. Потім на хвилину зупинився, поки я намагався відчинити двері.

— Знаєш,— обернувся він до мене,— що сказав мені батько перед самою смертю? Він сказав, що з усіх синів любить тебе найбільше. Сказав, що ти найчистіший.— У його голосі звучали майже дитячі ревнощі.— Чому це людині на смертному одрі забаглося сказати таке своєму старшому синові? — Він знову пішов, а я розчинив перед ним двері, подумавши, що завжди мені доводиться відчиняти двері.

Надворі було холодно, дув пронизливий нічний вітер. Генрі злегка здригнувся, щільніше застебнув пальто.

— Чудовий старий Скрантон, де я живу і помру,— буркнув він.

Я міцно обійняв його, поцілував у щоку і відчув, що вона волога від сліз. Потім посадив його в таксі. Але перш ніж машина рушила, Генрі торкнув водія за плече, щоб той ще не їхав, і прочинив віконце.

— Слухай, Дуг,— визирнув він з машини,— я весь вечір відчував, ніби в чомусь ти дуже змінився, і ніяк не міг збагнути, що ж сталося. Але тепер я зрозумів: ти більше не заїкаєшся.

— Так.

— Як це трапилось?

— Я лікувався у логопеда.— Таке пояснення було не гірше за інші.

— То це ж прекрасно, чудово. Ти щаслива людина.

— Авжеж,— погодився я,— я щаслива людина. Бажаю тобі добре виспатись, Хенку.

Він зачинив віконце, і машина рушила. Я стежив за червоними цятками її стопсигналів, поки вона їхала по вулиці. Потім таксі зникло за рогом, забравши від мене брата, про якого мати казала, що з усіх її дітей він єдиний народжений бути щасливим і багатим.

Я глибоко вдихнув холодного нічного повітря і, затремтівши від холоду, згадав тепле ліжко у Вашінгтоні. Потім пішов у готель, піднявся ліфтом у свій номер і кілька годин підряд дивився телевізор. Там рекламували багато таких речей, яких мені ніколи не спало б на думку купляти.

Я погано спав тієї ночі, мені снилися жінки й похорони.

Несподіваний телефонний дзвінок поклав бажаний кінець тим маренням. Я поглянув на годинник, було тільки пів на восьму.

— Дуг...— Це був Генрі. Це не міг бути ніхто інший. Бо ніхто в світі, крім нього, не знав, де я.— Дуг. Мені треба зустрітися з тобою.

Я зітхнув. Мені здалося, що ми достатньо стомили один одного минулого вечора, і нам тепер можна не бачитися років із п'ять.