Нічний черговий
- Автор: Шоу Ирвин
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Леся Валентиновна Маланчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Нічний черговий». Краткое содержание книги:
Він був нічним портье. Маленькою людинкою, яка не сподівався на зміни до кращого. Але таємна загибель одного з постояльців готелю відкрила для нього двері в інше життя, яскраве, шикарне, деколи авантюрне та небезпечне, але завжди стрімке та захоплююче.
7
У Вашінгтон я приїхав надвечір. У м'яких південних сутінках невиразно бовваніли пам'ятники президентам, генералам, суддям, увесь сумнівний провінційно-американський пантеон. Тут здавалося, ніби Скрантон перебуває в іншій кліматичній зоні, в іншій країні, в якійсь далекій цивілізації. Вулиці були майже порожні, нечисленні перехожі спокійно й повільно рухалися в тихих сутінках. Джеремі Хейл казав, що з Вашінгтоном краще знайомитись у вихідні, коли державна машина перепочиває. Між п'ятничним вечором і понеділковим ранком у столиці можна повірити в справжність і пристойність нашої демократії. Я ліниво подумав: «Цікаво, як проводить уїкенди та блондинка з таксі?»
У портьє не було для мене ніяких новин, тому, піднявшись до свого номера, я відразу ж подзвонив Хейлу додому. Мені відповів чистий, як дзвіночок, дитячий голосок, і я раптом пожалкував, що не маю дитини, яка візьме трубку і з щирою любов'ю покличе: «Татку, до тебе».
— Ну що, гру не відмінили? — запитав я у Хейла.
— Усе гаразд,— сказав Хейл.— Ти вже повернувся? Я заїду по тебе о восьмій.
Була тільки п'ята година, і в мене виникла ідея подзвонити Евелін Коутс і дізнатися, котра з двох дам тепер удома. Але що я їм скажу? Повідомити, що в мене є дві години вільного часу, я не зможу. Не такої я вдачі. Що ж, тим гірше для мене.
Я поголився і довго лежав у гарячій ванні. Розкошуючи теплом і затишком, розмірковував про ті блага, що звалилися на мене і виявлялися буквально у всьому. Від надлишку вдоволення я проскандував уголос скоромовку: «Пильно поле пильнувати, перепелів полювати». За останні п'ять днів і ночей я жодного разу не затнувся. Думаю, так почуває себе людина, що кинула побіля лурдського джерела свої милиці і вистрибом біжить від нього, радіючи зі свого зцілення. А ще ж були гроші, що зберігалися в нью-йоркському банку. Я зрозумів, що раз у раз повертаюся думкою до акуратних стосиків асигнацій у сталевому сейфі, як до запоруки майбутніх удач. Двадцять п'ять тисяч доларів для Хенка — не така вже надмірна платня за звільнення від почуття провини перед братом, яке точило мене стільки років.
І нарешті Евелін Коутс...
«Ні, старий, — мовив я у думці, згадавши мертве тіло в коридорі, — ти загинув не марно».
Я виліз із ванни, відчуваючи, що добре перепочив і набрав форми, вдягнувся у все чисте, спустився в ресторан і спокійно пообідав. Спиртного не замовляв. Не треба перед грою.
Я саме перевіряв, чи на місці мій срібний долар, коли з'явився Хейл. Якщо й існує гравець, живий чи мертвий, що не вірив би у прикмети, то я такого ніколи не зустрічав.
Утім, незважаючи на мій долар, ми мало не розбилися насмерть, коли, під'їжджаючи до готелю в Джорджтауні, де щотижня відбувалася гра. Хейл не зупинився на червоне світло, і якомусь «понтіаку» довелось із страшенним скреготом звернути, щоб не врізатися в нас. «Кляті чорнопикі!» — незрозуміло чому крикнув хтось із тієї машини.
Коли Хейл навчався в коледжі, він був дуже обережним водієм.
— Вибач, — сказав він. — Суботнього вечора люди їздять, як скажені. — За нашу коротеньку подорож він викурив не менше шести сигарет. «Якщо гра зробить зі мною те саме, — майнуло мені в голові, — я перестану грати». Але вголос я нічого не сказав.
У невеликому, яскраво освітленому залі стояли вкритий зеленим сукном стіл і буфет, на якому бойовою лавою вишикувалися пляшки і склянки з льодом. Усе дуже професійно. Я з нетерпінням очікував початку гри. Коли ми зайшли, у приміщенні вже були троє чоловіків і жінка, яка, стоячи спиною до дверей, змішувала собі коктейль. Хейл познайомив мене спершу з чоловіками. Пізніше я з'ясував, що один із них відомий фейлетоніст, другий, сивий, поважний, схожий на Уоррена Г. Хардінга — типовий американський президент, — сенатор з якогось північного штату. Останній — молодий юрист на ім'я Бенсон, який працював у міністерстві оборони. Ніколи раніше в мене не було знайомих фейлетоністів і сенаторів. Цікаво, піднімаюсь я чи спускаюся по соціальних сходах?
Коли жінка повернулася, щоб привітатися з нами, я упізнав Евелін Коутс і чомусь зовсім не здивувався.
— Так, — сказала вона серйозно, коли Хейл узявся нас знайомити.— Я знаю містера Граймса. Здається, ми зустрічалися з ним у вашому будинку, Джеррі.
— Авжеж, — здивувався Хейл. — Мабуть, я поступово дурію. — У нього був такий вигляд, ніби він збожеволів. Я помітив, що час від часу він мне долонею підборіддя, ніби щось йому там свербить. Я побився об заклад сам із собою, що сьогодні ввечері він програється.
Евелін Коутс була в темно-синіх штанях і простому бежевому светрі. Мабуть, в дитинстві вона була одним з тих дівчаток, що ховаються по закутках із хлопцями. Цікаво, розповіла їй Бренда про мене чи ні?