Нічний черговий
- Автор: Шоу Ирвин
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Леся Валентиновна Маланчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Нічний черговий». Краткое содержание книги:
Він був нічним портье. Маленькою людинкою, яка не сподівався на зміни до кращого. Але таємна загибель одного з постояльців готелю відкрила для нього двері в інше життя, яскраве, шикарне, деколи авантюрне та небезпечне, але завжди стрімке та захоплююче.
— Ти б не міг пошукати її сам, а потім приїхати до мене у «Хілтон», щоб ми разом повечеряли? Наодинці.
— Але чому...
— Потім поясню. Ти можеш це зробити?
— Буду в тебе о шостій п'ятнадцять.
— Чекаю в барі.
— Оце діло,— Генрі захихотів, і мені вчувся смішок п'янички.
— До зустрічі,— сказав я і поклав трубку. Сидячи на краєчку вузького готельного ліжка, я все ще тримав у руках телефон і розважав, чи не краще було б написати в Харрісберг і зачекати два тижні, щоб зовсім не приїжджати в Скрантон і не дзвонити братові. Потім рішуче похитав головою. Якщо хочеш знати своє майбутнє, треба триматися чогось у минулому. А брат Генрі — якраз добрячий шмат мого минулого.
Коли помер батько, Генрі було двадцять років. Природно, що саме він став главою сім'ї, оскільки інші діти були набагато молодші. Я навчився його поважати і коритися йому. Для цього не треба було заходити в конфлікт з власним сумлінням, бо Генрі був розумний хлопець з доброю і щирою душею, меткий у навчанні. Він був першим учнем у класі, незмінним старостою, а згодом одержав стипендію для вступу в університет штату Пенсільванія. У хлопця був також діловий хист, і він щедро ділився з молодшими, особливо зі мною, грошима, які заробляв після уроків і під час літніх канікул. Мати часто повторювала, що він — єдиний з її дітей, народжений для багатства і успіху. Саме Генрі допоміг мені подолати опір матері, коли я надумав стати льотчиком. Він, до речі, й платив за моє навчання у льотній школі. Тоді він уже одержав диплом бухгалтера, добре заробляв як на свій вік і встиг одружитися.
Через деякий час я повернув йому всі гроші, які він витратив на мене, хоча сам Генрі ніколи про жоден цент не згадував. Але бачились ми не часто, бо жили в різних кінцях країни. До того ж Генрі не вилазив з клопотів про жінку і родину, що дедалі збільшувалася. Після скандалу з моїм молодшим братом, у ті кілька разів, коли ми зустрічалися, Медж наполегливо намагалася з'ясувати, чому я досі неодружений.
Через усе це Генрі був одним із тих небагатьох людей у моєму житті, на саму згадку про яких я відчував провину, що не спроможний повністю віддячити за їхнє піклування. Я знав, що одержав від Генрі набагато більше, ніж можу повернути, і це мене гнітило. Тому я навіть зрадів, що харрісберзькі бюрократи дали мені змогу приїхати в рідне місто і ще раз звернутися до братика, по допомогу.
Я був приголомшений, коли зустрівся з ним у барі. Ми не бачились п'ять років. Тоді Генрі був бадьорою, міцною, впевненою в собі людиною. Тепер він виглядав так, ніби ці п'ять років його пригнітили. Він згорбився, здавався меншим на зріст. На голові стирчали рідкі жмутики жовтувато-сивого волосся. На носі в нього сиділи окуляри з грубими скельцями в золотій оправі, що глибоко врізалися в перенісся. У нього були дуже гарні лагідні очі, але окуляри псували враження. Навіть у півтемряві бару Генрі нагадував мені маленьке затуркане звірятко, що боязко визирає зі своєї нірки, ладне за найменшого натяку на небезпеку втекти у сховок.
— Іди сюди, Хенку,— гукнув я, підводячись.
Ми мовчки потисли один одному руки. Я був певний: Генрі розуміє, що змін, які сталися з ним, не можна не помітити, і що я намагаюся приховати свою реакцію.
— Тобі пощастило,— мовив Генрі.— Я знайшов її відразу.— Він поліз у кишеню, витягнув звідти конверт і подав мені. Я дістав метрику. Ось воно, підтвердження справжньості моєї особи. Дуглас Трейнор Граймс, громадянин США, чоловічої статі, син Маргарет Трейнор Граймс.
Поки я вивчав тонюсінький пожовклий папірець, Генрі метушився з пальтом: зняв його і склав на стільці. Пальто було потерте на ліктях і манжетах.
— Що замовимо, Хенку? — запитав я надто сердечно і, отже, фальшиво.
— Що завжди,— його голос, густий і виразний, лишився майже без змін, як викохана і старанно начищена згадка про давні часи.
— Я візьму те саме,— сказав я офіціанту, який стояв біля нашого столика.
— То що, хлопчику,— озвався Генрі,— повернення блудного сина?
— Не зовсім. Скоріше заправка пальним перед стартом.
— Ти більше не літаєш?
— Я писав тобі про це.
— Це єдине, про що ти писав,— підтвердив Генрі.— Ні, ні, я не скаржуся.— Він заспокійливо простяг до мене руки. Я помітив, що вони в нього тремтять. «Святий боже, подумав я, йому ж тільки сорок років».— Світ — це місце, де всі чимось заклопотані,— вів далі Генрі.— Дуже важко спілкуватися. Минає час. Кожен з братів іде власним шляхом.
Тим часом принесли наше замовлення, і ми випили за здоров'я один одного. Генрі пив жадібно, одним ковтком випорожнив цілу склянку.