Знищення

— Вона передумала, — пояснила психолог, зустрівши наші питання пильним поглядом, — вона вирішила залишитися.

Ми були трохи шоковані, але водночас відчули полегшення від того, що це не був хтось інший. Мабуть, з усього набору знань, лінгвістичні нам видавалися найменш потрібними. За хвилину психолог сказала:

— Тепер очистіть свідомість.

Це означало, що вона починає гіпноз, який допоможе нам перетнути межу, а до себе вона застосувала різновид самогіпнозу. Нам пояснили це так: щоб перетнути межу, нам знадобиться запобіжний захід, який захистить нас від вибриків власної свідомості. Начебто галюцинації були звичною справою. Принаймні так нам сказали. Я більше не впевнена, що це правда. Фізична природа межі приховувалася від нас із міркувань безпеки, ми тільки знали, що вона невидима неозброєному оку.

Тож отямилися ми вже в Нуль-зоні в повному спорядженні, у трекінговому взутті, із двадцятикілограмовими наплічниками і купою додаткових припасів на зовнішній обвісці. Нас усіх хитало, антрополог припала на коліно, а психолог спокійно очікувала, доки ми отямимося.

— Перепрошую, — сказала вона. — Це було найменш різке повернення, яке в мене вийшло.

Топограф вилаялась і стрельнула в неї очима. Вона мала норов, на це доводилося зважати. Антрополог без нарікань підвелася на ноги. А я надто переймалася побаченим, щоб брати таке грубе пробудження близько до серця. Наприклад, я завважила відблиск жорстокості у ледь вловимій посмішці психолога, коли вона дивилася, як ми опановуємо рівновагу — антрополог все шпорталася і перепрошувала за свою недолугість. Згодом я усвідомила, що могла помилково тлумачити цей вираз — це міг бути вияв болю чи жалю до себе.

Ми стояли на ґрунтовій стежці, всипаній жорствою, падолистом і вогкою на дотик глицею. В них комашилися оси-їздці та крихітні зелені жучки. Обабіч стежки росли височенні сосни з шаруватою горбкуватою корою; між ними шмигали пташині тіні. Повітря було таке свіже, що просто увірвалося в легені, й ми змушені були віддихатися, переважно від подиву. Ми позначили місце, зав’язавши на дереві червону шматину, і рушили вперед, у незвідане. Якщо психолог в якийсь спосіб втратить спроможність вести нас до кінця місії, ми маємо повернутися і чекати на «евакуацію». Ніхто не пояснив, що це буде за евакуація, але передбачалося, що начальство може бачити точку евакуації звіддалік, навіть з-за межі.

Нам наказали до прибуття на місце навіть не оглядатися, але я крадькома зиркнула, коли психолог відволіклася. Достеменно не знаю, що я побачила. Воно було туманним, непевним і дуже далеким: чи то ворота, чи то зоровий обман. Тільки раптова проява іскристого стовпа світла, яке швидко згасло.

Причини, з яких я зголосилася в експедицію, не стосуються моєї кваліфікації. Та я сподівалася, що впораюсь, оскільки я спеціалізувалася на перехідних екосистемах, а це місце кілька разів змінювалося, і тут спостерігалося екосистемне різноманіття. Небагато є місць, де ви на десяти кілометрах пройдете спочатку ліс, потім болото, солончак і пляж. Мені сказали, що в Нуль-зоні я знайду морські організми, адаптовані до прісних вод настільки, що під час відпливу вони запливають глибоко в природні протоки в очеретах, у володіння видр і оленів. Щоб пройтися пляжем, всуціль переритим крабами, весь час слід пильнувати гігантських рептилій, бо вони так само адаптувалися до цього природного середовища.