Знищення

Це було нещастя — чи щастя? Порух повітря запустив процес, вузлики на літері «Д» вибрали цю мить, щоб раптово відкритися, і крихітні частинки золотистих спор випорснули назовні. Я відсахнулася й відчула, як щось потрапило мені в ніс, це було схоже на раптову хвилю запаху зіпсутого меду.

Ошелешена, я відступила подалі, залаявшись незгірше за топографа (тільки подумки). Мої природні інстинкти завжди наказували зачаїтися. Я вже уявила реакцію психолога на моє зараження, якщо я зізнаюся в цьому групі.

— Якийсь вид грибів, — врешті сказала я, глибоко вдихнувши, щоб опанувати голос. — Літери складені із плодових тіл.

Хто знає, чи це справді так? Це було найкраще припущення.

Певно, мій голос здавався спокійнішим, ніж мої думки в ту мить, тому що решта не завагалися з відповіддю. Жодного натяку в їхньому тоні на те, що вони побачили викид спор просто мені в обличчя. Я була так близько. Спори були такими крихітними, такими непомітними. Я плодитиму сім’я мерців…

— Слова? Із грибів? — тупо повторила за мною топограф.

— Не зафіксовано людської мови, яка б застосовувала такий метод письма, — сказала антрополог, — можливо, це спосіб комунікації тварин?

Я змусила себе розсміятись:

— Ні, тварин із таким способом комунікації не існує.

Якщо вони й були, я не змогла тоді пригадати їх назв, та й потім не змогла.

— Ти жартуєш? Правда, це жарт? — допитувалася топограф. Здавалося, вона готова спуститися до мене, щоб довести мою помилку, але вона не рушила з місця.

— Плодові тіла, — повторила я, наче в трансі, — утворюють слова.

Мене огорнув спокій. Суперечливе відчуття, наче я не могла — або не хотіла — дихати, було психологічним, а не фізіологічним. Я не помітила жодних фізичних змін, і на певному рівні це не мало значення. Я знала, що навряд чи в таборі був антидот від чогось настільки незвіданого.

Найбільше мене змусила зібратися інформація, яку я намагалася осмислити. Слова були складені з симбіотичних плодових тіл невідомого мені виду. Друге: викид спор зі слів означав: що глибше ми зайдемо у дослідженні вежі, то більше повітря буде сповнене потенційної зарази. Чи існувала причина відкривати цю інформацію іншим, якщо вона могла лише стурбувати їх? Ні, вирішила я. Можливо, з егоїзму. Було важливіше впевнитися, що вони не зіткнуться з прямою небезпекою до того, як ми повернемося з відповідним обладнанням. Будь-які інші дослідження залежали від екологічних та біологічних факторів, щодо яких (я все більше переконувалася в цьому) в мене були неправильні дані.

Я піднялася сходами на майданчик до решти. Топограф і антрополог дивилися очікувально, наче я могла сказати їм більше. Антрополог справді була на межі, вона не могла зупинити погляд ні на чому, він блукав і блукав. Можливо, варто було вигадати інформацію, яка б зупинила цей безкінечний пошук. Але що я могла їм сказати про слова на стіні, крім того, що вони або неможливі, або ненормальні, або і те, і те разом? Я б воліла, щоб то були слова написані невідомою мовою, принаймні було б менше таємниць до розгадування.