Нові казки під подушку
- Автор: Антонюк Андрей, Михальчук Олег
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 9786176791034
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Нові казки під подушку». Краткое содержание книги:
Гукала до них, манила криком, гомоном і нашіптуваннями. А потім залишала серед височезних дерев та дряпучих тернів. І більше про них не згадувала.
Справді, для чого їй згадувати якихось там кумедних чоловічків? Погралася, погукала, полякала, позабавлялася з ними, погойдалася над головами на сосновій гілці — от і доста. Пора спочити, а потім інших гукати-заманювати.
Для тієї справи у Мани була тернова дудочка. Чи навіть пищик. У кожної порядної Мани такий пищик має бути. Так і зветься — манок. Дмухнеш у нього — і він звучить так, як Мані заманеться. Хоче — зозулею кує, хоче — голосом людським гукає, а хоче — шарудить, мов та миша. Щойно вгадає Мана, чим людину поманити можна, такий звук і підбере. А чоловік на те й ведеться. І сам за Маною в ліс іде.
Ну, а якщо не вгадає Мана, то не вгадає. Постоїть подорожній, послухає ті звуки, почухає потилицю і далі рушає. Бо йому в голові інше крутиться.
У тому і майстерність Мани — щоб вірно вгадати. А для цього треба в думки мандрівників проникнути, вчути, про що людина міркує, вибрати те, що найголовніше, — тим і манити. Тільки на це людина піймається.
Помудрує Мана, послухає, дмухне у свого пищика, та й зачарує перехожого. А що ця Мана була дуже майстерна і талановита, то мало хто міг перед її чарами встояти. Тому через той ліс і боялися ходити — часто там люди пропадали.
Але хоч-не-хоч, а людям до міста треба, та по торгових справах, та ще куди. От і ловила Мана собі іграшки час від часу. Та й чом не зловити? Це ж так просто! Наприклад, купець жадібний усе про гроші думає — йому пищик видмухує так, наче монети золоті дзвонять. І біжить він, аж підскакує, за тим дзвоном. Пиякові пищик теленькає так, ніби чарками повними хто цокається. І той, голубчик, чалапає за Маною до лісу. Заздріснику нашепче пищик про те, як сусіду біди наробити, — той і побреде, мов на налигачі, через кущі тернові, колючок не помічаючи.
Але не все так просто у цьому світі.
Якось сиділа Мана на своїй улюбленій дубовій гілляці над дорогою, виглядала мандрівників, горішки лісові гризла, шкаралупами хрупала. Коли це — гульк! Іде хтось дорогою. Хлопець молодий. Іде і насвистує. Ну, свистом Ману не здивуєш — вона сама краще за соловейка свиснути може і пищиком так затьохкати, що з сусіднього лісу птахи злітаються цілими зграями. Тільки з птахами не так цікаво гратися — прочумаються від пищикових чарів і одразу летять собі.
Мана лушпайки горіхові з кацавейки обтрусила, губи облизала і як засвище-затьохкає у свій пищик! Аж самій сподобалося. Так уже гарно, так уже до ладу!
А хлопець послухав, послухав, і далі чимчикує. От халепа! Невже Мана не вгадала?
Скочила вона з гілки, кущами перебігла наперед і на іншу гілку вилізла. Затихла, думки подорожнього слухає.
Здається, ніби все легко, — свист він і є свист. Не такий, як у птахів, але ж Мані під силу так само засвистіти. Ну, думає, ще раз спробую. Примірилася, пищика до губ приклала.
Гарно пищик засвистав. Ще краще, ніж минулого разу. Трохи чудернацько, але ніби так і треба.
Йде хлопець, не зупиняється, тільки прислухається, всміхається чомусь і далі насвистує.
Мана геть скисла. Як же так? Тут уже її манівські здібності під сумнів поставлено!
Знову наперед перебігла, на гілці вмостилася, зосередилася, навіть очі заплющила — думки перехожого слухає, найголовніше вибирає.
Нарешті от воно — впіймала! Саме те, що треба! Тепер пищика до губ, та обережненько так, щоб з відчуття не збитися — тю-фіть! Ох і непрості думки у хлопця в голові, ох і не простий свист.
Мана і не помітила, як хлопець зупинився під нею, на гілку дивиться. А пищик свистить і свистить, пищить і пищить. Незчулася Мана, як її саму той свист заворожив — свистить і зупинитися не може. Та, головне, не хоче! Так би свистіла й свистіла все життя! Геть забула, що треба перехожого в хащі манити, тішитися й насміхатися з нього. Навіть за гілку триматися забула…
Отямилася аж як на землю гепнула. Сидить, на пищика свого дивиться і очами кліпає.
А хлопець до неї підскочив, на ноги підвестись допоміг, обтрушує, глицю соснову з волосся вибирає. І посміхається так хороше, що й Мана до нього всміхнулася. Вперше у житті всміхнулася. Бо до цього нíкому було їй посміхатися.
І так Мані добре та затишно стало, ніби меду з дупла бджолиного скуштувала. Багато і всмак. І бджоли не покусали.
Ні, не так. Наче спершу змерзла дуже, аж тут зненацька сонечко її зігріло.
І знову не так. От як: мов боліло щось дуже, так боліло, що судомило її всю, так, що до цього болю звикла і вже не помічала його, — та раптом біль зник.
Аж сльози у Мани на очах виступили. Ніколи не плакала, навіть не знала, що воно таке. А тут, бач, сльози…