Нові казки під подушку

Доцик (Олег Михальчук) 

Усьому свій час, або палка молитва

В одному селі мешкав хлопчик Дмитрик. Жив він у дуже бідній сім’ї, яка ледве давала собі раду. Особливо взимку. Важко було: одні чоботи на родину, один кожушок. Та й запасів харчів з літа ледь-ледь вистачало, щоб хоч якось дотягнути до весни. Так і жили з року в рік…

Дмитрик, насправді, не жалівся ніколи і нікому, та голодні миші виїдали його спустошену злиднями душу… Він часто вночі тихенько плакав. Але знав, що все може змінитися. Знав і вірив. І вірив він найбільше Святому Миколаю! Вірив і молився…

Того року була дуже сутужна зима. Найлютіші морози припали саме на кінець грудня.

Дмитрик знав, щороку Святий Миколай приносить йому подарунки. Але він мріяв про особливий. І палко молився. І ось одного чудового морозного ранку, розплющивши очі, Дмитрик побачив перед собою Святого Миколая.

— Скажи, Дмитрику, чого б ти хотів найдужче? Я зможу виконати будь-яке твоє бажання! Але до-о-обре перед тим подумай.

І Дмитрик, зважаючи на свою простоту і бідність, попросив:

— Я хочу, щоб у нас завжди було літо. Влітку ми не так бідуємо…

— Усьому свій час, Дмитрику. Але нехай буде так! І запам’ятай, ти не зможеш вийти за межі свого побажання, — з посмішкою сказав Святий Миколай і зник.

Дмитрик виглянув у вікно і… розцвів, як усі дерева та квіти біля його хати!

Минали дні, минали тижні, а у Дмитрика та його родини на подвір’ї завжди було літо. У сусідів весна, роботи на городі багато, а в Дмитрика — постійний урожай! У всіх теж уже літо, а у Дмитриковій родині воно і не минало…

Вже і молода бульба набридла, і закруток стільки на зиму наробили. А зими не буде…

— Ну і добре!!! — тішився Дмитрик.

І так йому було хороше, що він аж перестав молитись.

Настала зима. Прийшла до всіх, крім Дмитрика. От і Різдво, а Святий Миколай чомусь не навідався і подарунка не приніс…

Так збіг і другий, і третій рік… Дмитрик уже дивитися не міг на зелену траву. Тепер йому найбільше хотілося пострибати в купах жовтого осіннього листя або побавитись у сніжки. Що і робили сусідські дітлахи, коли знову настала зима… Дмитрику хотілося вовком вити, коли бачив дітисьок на санчатах і ковзанах. Та вийти до них він не міг.

І Дмитрик заплакав. І відразу згадав про свої давні злиденні сльози та щирі молитви. І почав молитися. І з’явився йому Святий Миколай.

— Ну що, Дмитрику, не завжди добре там, де тепло?

— Я зрозумів, Миколаю! Хочу, щоб усе повернулося. Я буду переборювати всі труднощі! Сам!!!

— Гаразд, малий! — усміхнувся Святий Миколай.

— А скажи, Миколаю, коли вся Україна буде жити добре?

— Ти ж сам сказав, що будеш боротись… І я вже казав: усьому свій час! І зник.

А Дмитрик більше ніколи не забував молитися…