Киянка Красуня Подолянка

Ось п'ють кияни, їдять, померлого князя прославляють, його воєнні подвиги згадують і журяться:

— Де ж ми другого такого доброго князя знайдемо?…

Так собі розмовляють, аж бачать — пливе вниз Дніпром човен великий. Та не простий, а цілий кленовий, міддю кований, на дванадцять пар срібних весел. Спереду стоїть молодець, на веслярів покрикує, ззаду стоїть другий молодець, керму тримає. Гарні обидва, в зброї блискучій, в одежі адамашковій,[9] сріблом-золотом шитій. Відразу видно, що непростого роду.

Побачили їх кияни, почали руками махати й до берега закликати. А ті й послухали. Навернули човен до берега, на землю посходили, шапочки соболеві[10] поскидали, людей привітали і питаються:

— Хто ви такі, люди добрі, і що за подія у вас сталася, і чого ви нас у дорозі припиняєте й до себе просите?

— Ми поляни, — відповідають їм люди. — А подія у нас дуже сумна: вмер наш князь і не лишив по собі синів, лише дві доньки, Яромиру й Любомиру. Тож ми по ньому тризну справляємо, а самі журимося: хто ж нами правити буде?… Сідайте з нами до столів, нашого покійного князя спом'яніть і розкажіть про себе, хто ви й куди путь держите?

— Ми, — відповідають гості, — добрі молодці, з далекої Землі Варязької,[11] що звідси на північ. Старшого з нас звуть Аскольд, а молодшого — Дир.[12] Вибралися ми в дорогу щастя-долі шукати, сили свої випробувати. Шукаємо собі землі й людей, де б можна було княжити. І добре, що до вас трапили: у вас нема князя, в нас — землі. У вас князівни женихів ждуть, а ми собі наречених шукаємо. Чи не приймете нас по-доброму?

Порадилися кияни й відповідають:

— Приймемо вас, але перше хочемо знати, чи ви й у війні такі справні, як при столі? Дамо вам дружинників багато і хай кожен з вас покаже, що вміє. Один хай іде через степи половецькі[13] на грецькі городи, орду[14] половецьку погромить, городи грецькі завоює і данину з них візьме. Другий хай їде рікою Дніпром аж у самий Табарістан — у царство хозарське,[15] що лежить над Каспійським морем. Хай хозарського царя у полон візьме, військо його розгромить, а з городів дань ізбере. Коли того докажете, віддамо за вас князівен і признаємо вас за своїх князів.

— То й добре! — згодилися Аскольд і Дир.

От зібралася війська сила-силенна — а все добрі молодці, до війни охочі, слави жадібні, до чужих країн цікаві. Поділилися на дві частини: котрі кінні — мали йти з Аскольдом, котрі піші — мали пливти з Диром.

Коли вже всі зібралися в дорогу, вийшли на ґанок обидві князівни зі своїми судженими попрощатися. Стали у віночках та стрічках, у сорочках вишиваних, у керсетках[16] шовкових, у дукачах та в намистах — мов дві зіроньки засяли. Стали навпроти них молоді брати — каптани на них оксамитні, панцери золоті, на шапках пера павині — мов два місяці зійшли.