Називай мене Мері...

— Два роки.

— Півтора.

— Тринадцять місяців.

— Без різниці. Ти виліз з-під землі не просто так. Ти ж не випадково тут крутишся, біля мого будинку.

— Випадково.

— Мені не розказуй! — рявкнув Свистун. — Нічого не буває випадкового! Ти чекав! Ти в засідці сидів! Ти ж у нас ветеран війни, все у войнушки граєшся! Що тобі треба?

Він посунув на Кобзаря.

— Плащ, — сказав Олег.

— Який плащ? — Свистун зупинився.

— Твій. Якщо є при тобі ствол — тільки там. Давай сюди.

Дмитро перевів подих, голосно видихнув. Зараз він протверезів остаточно, і Кобзар зосередився: надалі треба уважно стежити, контролюючи кожен його рух. Але Свистун не спішив. Зміряв поглядом відстань між собою й плащем, демонстративно повернувся, ступив за барну стійку.

— Ти правий. Треба поговорити. Все непросто, я вгадав?

— Нічого ти не вгадав.

— Ти не сам мене шукав. Тебе хтось до мене прислав. Ти придумав, як не говорити зі мною при чужих. Тому розіграв усю цю виставу, аби дівиця захотіла піти сама. То як, правильно все?

Свистун узяв почату пляшку віскі.

— Тепер я кажу — ти слухаєш, — вицідив Олег. — Сьогодні твій вечір. Тобі пощастило. Коли б не білявка, лишився б там, на вулиці. Чесне слово, збирався показати, що буде, як ще хоч раз зачепиш дружину й дитину Артема Головка. Особливо дитину.

— До чого тут я?

— Стули пельку! — Олег стиснув кулаки. — Я сказав — ти почув.

Кобзар захопився й ледь не пропустив — ухилився на секунду пізніше.

Пляшка мусила вцілити в голову, та удар прийняло ліве плече.

Свистун уже мчав на нього, спритно вискочивши з-за стійки.

Стрибнувши, Кобзар поточився, упав — і тут же кинув тулуб убік, дивом уникнувши ста кілограмів живої ваги, яка летіла згори.

Вони скочили на ноги одночасно.

Олег пірнув під руку, ударив знизу, діставши щелепу противника. Той встояв, хоч і гойднувся. Вдруге вдарити не встиг, бо координація ще трохи гуляла, не зважаючи на позірну тверезість. Ініціатива все одно була за Кобзарем, він не церемонився — влупив носаком у пах Свистунові. Коли той заволав від болю й зігнувся — довершив справу, зваливши Дмитра на скляний столик.

Тіло зсунулося на підлогу.

А потім Олег знову ледь не стратив: Свистунова рука ковзнула під диван, виринула вже озброєною.

Значить, пістолет не в плащі.

Або у квартирі їх два.

Відступивши, Кобзар приготувався вдарити.

Тим часом противник, у котре показуючи себе спритником, звівся на рівні, тепер тримаючи Олега під дулом. Жоден із них не боявся, що постріл можуть почути. Стрілянина й вибухи на київських — і не лише на київських! — вулицях стали прикметою воєнного часу. Яка вже чотири роки, як нікого не дивує. Лякає, та й то не всіх. А от чого не роблять люди, так це не біжать на постріли, зачувши їх. Тікають чимдалі. Й не поспішають спілкуватися з поліцією.

Кобзар відчайдушно скакнув уперед, на ходу хапаючи й різко вивертаючи Свистунову правицю донизу.

Той скрикнув — усе ж не чекав, що Олег кинеться на пістолет.

Палець натиснув на спуск від больового шоку.

Одного пострілу вистачило.

Відштовхнувши його від себе, Олег мов зачарований дивився на місце, куди влучила куля. Так ще треба вміти: стегно, пробив артерію, тепер кров текла рікою. Навіть досвідчений хірург не встиг би перетягнути рану — смерть від подібної рани була питанням кількох хвилин.

Помирав Дмитро Свистун здивованим.

А Олег Кобзар аж тепер зрозумів: насправді бажав йому смерті.

Тепер єдиному синові його друга Артема більше ніхто й ніщо не загрожувало.