Називай мене Мері...

3

Помешкання двокімнатне.

Нічого особливого, навіть дуже нудно. Планування стандартне для забудов сорокарічної давнини. Господар відразу почав умикати світло по всій квартирі, починаючи з передпокою, у такий спосіб запрошуючи гостей проходити. Вузенький коридор завертав до великої кімнати, двері якої Свистун прочинив легким копняком.

За сучасною модою меблів тут обмаль: стандартний м’який гарнітур, скляний журнальний столик, плаский прямокутник телевізора на стіні. Куток біля вікна відгороджений справжньою барною стійкою. За нею був власне й бар: кілька напівпорожніх пляшок, коньяк та віскі, окремо — круглі низенькі склянки з товстого скла.

— Ласкаво просимо!

Зробивши в бік бару широкий жест, Свистун скинув плащ, жбурнув на кутик дивану, потер руки. Мілена тим часом присіла на краєчок, притиснувшись стегном до столика, й верхній одяг знімати не квапилася. Кобзар скористався нагодою, швиденько став поруч, навіть блазнювато шаркнув ногою.

— Дозвольте?

— Що? — білявка глянула на нього знизу вгору.

— Шубу вашу. Допоможу.

— Давай-давай! — заохотив Свистун. — Я тут трошки той... В таємну кімнату. Всю дорогу терплю. Будь як вдома, Лилику. Бери склянки, наливай, що бачиш. Я зараз.

Господар вийшов, причинивши за собою двері. На коротку мить запала мовчанка, її порушила Мілена:

— Навіть не знаю. Наче відчувала...

— В сенсі?

— Нічого не вийде. У вас тут чоловіча компанія.

— Ви не заважатимете. Я ж випадково нагодився.

— Старим друзям завжди є про що поговорити. Нецікаво.

Мілена підвелася.

Отак просто...

Кобзар зрадів, що все, чого хотів, складається саме собою. А білявка спершу закопилила губи, потім — стисла їх, витягнувши шнурочком, зміряла Олега черговим нищівним поглядом.

— А чого це я раптом? — пальці вже розстібали ґудзики на шубі. — Зрештою, мала плани на вечір. Свої. Через нього, — кивок на зачинені двері, — поміняла. Виглядає, тепер маю міняти плани, вечір пропав? Краще б піти тобі.

Пальці впоралися з ґудзиками.

Тепер Мілена дивилася виклично. І при світлі люстри Кобзар розгледів у її очах ті самі вогники, що у Свистуна. Тільки якщо той п’яний, білявка — ні. Від неї зовсім не відгонило алкоголем. Зате розширені зіниці були красномовніші за будь-які запахи.

— Можу компенсувати, — Олег заговорив білявці в тон.

— Компенсувати?

— Бог трійцю любить.

— До чого...

— До того, — часу вже критично бракло, Кобзар перейшов у наступ, ступив ближче, взяв краї шуби двома руками. — Плани свої поміняла вже двічі. Не страшно, якщо зміниш втретє. Добре. Хороша прикмета.

Мілена далі дивилася на нього невдоволено, з презирством — вже встигла оцінити стару шкірянку, не останнього фасону джинси, дешевенькі туфлі на товстій підошві. Але Кобзар помітив нове: бісик цікавості.

Правиця ковзнула під шубу.

Пройшлася по талії, опустилася на сідниці, ледь стиснула.

— Ти чого?

— Нічого. Або — те саме, — Олег уже не добирав відповідних слів, відпустив, молов перше, що вступало в голову, хай виглядає дурнувато. — Можемо поїхати звідси разом. До мене. Обіцяю, більше твоїх планів на вечір я не порушу. Не загадуй. Ну, як нинішній вечір змінить твої плани на все життя?

— Навіть так?

— Хтозна. Але ж спробувати можна. Таке безумство...

Ось вона — іскорка цікавості.

— Мені подобається. Ти не такий, яким видався з першого погляду.

— Перше враження ніколи не буває правильним. То їдемо звідси?

Поки говорив, двері за спиною прочинилися. Кобзар напружився, та не спішив повертатися. Навпаки, сильніше притис до себе Мілену, вже знайшов її губи своїми. Торкнувся. Вона відповіла, бо бачила Свистуна в отворі та його реакцію.

Їй подобалося.

Завелася.

— Е, стоп! Якого... Твою... Вашу мать, Кобзар! Охрініли зовсім обоє!