Велика рiдня

– Думка така була: лiс тут путящий, здоровенний, з трьох бокiв болотами i низиною оточений. Танки навiть зимою не проскочать, бо твань тiльки зверху шкарубне. Значить, для оборони важне мiсце. Далi, – навкруги мало сiл. Це теж непогано. Ну, й Великий шлях при добрiй нагодi може бути пiд нашим наглядом. А це стратегiчна дорога. Машин ми можемо на нiй, як дичини, набити. Жаль, що залiзниця далекувато… Буде з нас пiт потоками ллятися. Та до цього нам не звикати.

I, поринаючи в свої мiркування, Дмитро не помiтив, як змiнився Тур, як радiсно заiскрилися його очi, забилися у дрожi уста.

– Дмитре Тимофiйовичу, ти… ти молодець, – схвильовано пiдiйшов до нього i мiцно потиснув руку. – Ти справжнiй солдат.

I цi простi слова надовго запам'ятав Дмитро. Радiстю i печаллю дихнули вони: повiяло тими далекими i живими споминами, тою суворою i щирою людянiстю, тим хвилюючим теплом, яке завжди було в мовi Свирида Яковлевича, Маркова, Кошового… Де вони воюють тепер?

Нiчого не мiг вiдповiсти Туровi, але цей день ще бiльше зблизив його з молодим комiсаром, до слова якого завжди прислухався вдумливо, уважно,

Раз Дмитра особливо схвилювала сувора логiка i поетичнiсть командира.

Одного вечора дiд Хмара, тяжко переживаючи втрату своєї дружини, поринув у наївнi мiркування про iсторичну минувшину країни.

– Нема, нема таких козакiв, як колись були. Ото були герої, – закiнчив старий, звертаючись до Федора.

Тур пiдвiвся з землi. Очi його в темрявi засвiтилися сухими вогниками.

– Є, дiду, – тихо промовив, – i значно бiльше є тепер у нашiй країнi героїв, анiж за всю iсторiю було. Та не про це я хочу зараз сказати. Ви, дiду, партизан, i менi хочеться, щоб вас не збивала з толку однобiчнiсть. В усьому яснiсть потрiбна. Ми дуже шануємо героїчну минувшину, своїх достойних предкiв, але живемо не минувшиною, а сучасним i майбутнiм. Ще тридцять п'ять рокiв тому Фелiкс Дзержинський, свiтлий лицар революцiї, сказав: «Не варто було б жити, коли б людство не освiтлювалося зорею соцiалiзму». А нас ця зоря i освiтила, i виростила. Тому всi народи з надiєю дивляться на нас… – Тур, захопившись, почав говорити складнiше. – Тi ж держави, що не мають вiрного дороговказу, що розбризкали життєвi соки на мертвий пiсок, що погрязнули в торгаському брудi, – свою грязь прикривають намiткою минулого, живуть спогадами i лицемiрними жалями. Вони за сорок днiв народ вiддають у полон, а скарби минувшини пливуть у фашистськi лапища або продаються з торгiв. Ми не належимо до таких держав. Ми множимо славу минувшини сьогоднiшнiм днем. I ви самi, дiду, недаремно прийшли у цi лiси. Бо нiчого нам дорожчого нема за свою Вiтчизну.