Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– З'їв! – злорадiсно кидає тiтка Дарка. – Слизняк, перевертень паскудний… Я й налякала його – десятою дорогою, Мовляли люди, минатиме нашу хату.
– Ви й мене спочатку, поки не зрозумiла, налякали… I не вхопило нiщо такого паразита.
– Марто Сафронiвно! – на город влiтає захекана розчервонiла Ольга, проворними рученятами вона охоплює ноги молодицi, голову вiдхиляє назад i пильно дивиться на неї знизу вверх.
– Що, донечко? Що, маленька Горицвiтко? – пiдiймає Ольгу, притуляє її до себе. Якась пiдсвiдома жiноча жалiсть i зiтхання одночасно вириваються з грудей Марти, бiля рота стрепенулися гiркi зморшки.
– Дiдусь казали, щоб ви до нього прийшли, – переривчастим диханням зогрiває її дiвчинка. – Чого у вас сльози, Марто Сафронiвно?
– То так, – провела рукою по надбрiв'ї.
– Щось у вас болить? – з спiвчуттям дивляться на молодицю жалiсливi оченята.
– Усе болить, донечко.
– Так i мати моя кажуть, коли запечаляться… Такий тепер вiк настав, – говорить пiдслуханими словами дорослих.
– Ох ти маленька, – мимоволi скорботно усмiхається. – Про батька нiчого не чути?
– Нiчого, – хмурнiє дiвчинка i нахиляє голову.
На город згорбленими старцями наповзають тiнi; на безвiтренi левади налягають синi основи, сiють вони роси i той терпкий холодок, який так дивовижно пахне восени напiвживим корiнням.
Iде Марта вулицями, обважнiлими очима вбирає тривожне зеленкувате небо, що опускається на сади.
В хатi Iвана Тимофiйовича вона зустрiчається з Югиною. Аж застигла на порозi.
– Тато чекає вас, Марто Сафронiвно, – ясно привiталась Югина i повела молодицю до кiмнати, сповненої тоскним повiвом лiкiв та перегрiтої кровi.
– От i добре, що ти прийшла, – стомлено промовив Iван Тимофiйович. – Сiдай. Розказуй, як живеш.
– Хiба ми тепер живемо? – махнула рукою.
– Розгубилася?
– Розгубилася, Iване Тимофiйовичу, – призналася щиросердно i зiтхнула.
– Боїшся фашистiв?
– Боюсь, – вiдповiла поволi, з болем. – I не знаю – чи страшнiшi, чи гидкiшi вони менi.
– Гидкiшi, – обiзвалась Югина, ближче присуваючись до Марти.
– Напевно, так, – погодилась. – Вiн, фашист, за клямку вiзьметься – так ти її, наче зачумлену, кiлька разiв окропом шпариш.
– Окропом не тiльки треба клямку шпарити, – заблищав .погляд Iвана Тимофiйовича. – А почуття ляку повинно, Марто, якнайскорiше згинути у наших людей. Фашисти – злодiї, вони страхом свiй страх приховують. Коли народна помста опуститься на їх до краю розтягнутi тили, тодi ворог буде приймати за мiну навiть фуркiт поганого безхвостого горобця. А це дуже скоро буде. Лiси нашi уже партизанськими стають.
– Хай стають на радiсть нам.
– Одне дiло, Марто, треба зробити, добре дiло, але небезпечне. Не побоїшся?
– За своє життя я не тривожуся, Iване Тимофiйовичу… Кажiть, – вiдповiла твердо.
– Може подумаєш?
– Коли ви говорите – значить продумано це. Добре дiло є добрим дiлом. Правда, Югино?
– Правда, Марто.
– Хочу ввiрити тобi життя людське. Будеш за пораненими бiйцями доглядати. Це дiло наче по знаку тобi? – пильно подивився на молодицю.
– По знаку, – зашарiлась.
Югина доброзичливо усмiхнулася Мартi i вийшла у ванькир.
– Продовжуватимеш медицинську роботу?
– Хоч не смiйтеся з цiєї медицинської роботи… Продовжуватиму, наскiльки зможу. Лише медикаментiв нiяких нема.
– З полотна наробимо бинтiв, для промивки ран дiстанемо перваку, зiлля рiзного Марiйка принесе, а далi щось придумаємо.
– Добрий вечiр, Марто Сафронiвно, – з ванькира вийшов невисокий русявий, з забинтованою головою матрос. – Iван Стражнiков. Приймете моїх орлiв на свiй корабель, тобто на горище?
– I ви знаєте про горище? – сплеснула руками Марта.
– Ця вершина поки найбiльш знаменита в селi, – пожартував матрос…
Другого дня до Бондаря прийшов тверезий i засоромлений Полiкарп Сергiєнко.
– Кликали, Iване Тимофiйовичу?.. Недавно я, кажись, наговорив не того – усякого такого…
– Полiкарпе, ти вже свою чортову машинерiю спалив i утопив?
– Не вдалося, Iване Тимофiйовичу. Поки я у вас нахвалявся, баба її кумовi позичила. Сьогоднi заберу в нього i вже ^на найдрiбнiшi цурпалки потрощу.
– Це зробиш трохи пiзнiше.
– Пiзнiше? – здивувався Полiкарп i насторожився: чи не пiдготував знову чогось проти нього Iван Тимофiйович?
– Пiзнiше. А зараз менi виженеш з четверть такого первака, щоб вiн синiми цвiтами горiв!
– Усякими горiтиме, Iване Тимофiйовичу, – повеселiшав Полiкарп, – чистий ратифiкатор вижену. Вiп'єш моєї бурякiвки – i на головi гичка виросте… Це вам для апетиту треба?