Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– А я думала, сподiвалась, вiрила. Не мiг же ти поїхати кудись i не попрощатись зi мною, – глянула на нього, вiдхиляючи голову назад. – Щоночi став снитись. I коли я вже позбудусь тебе, коли ти моє серце покинеш? – i не може одiрватись од свого першого кохання, такого близького i недосяжного. – Як же ти зарiс! Я й не знала, що в тебе борода кучерява, – торкається округлої густої бороди.
– Страшним став?
– Iще кращим, нiж був. Тiльки очi в тебе тепер як нiч.
– Коли переможемо – зорями засяють. Як у пiснi, – ласкаво примруживсь.
– Ой, коли б скорiше нашi повернулися, – взялася руками за серце.
– Ти куди думаєш? В млинi зостаєшся?
– Нi, додому йтиму.
– Провести тебе? Не побоїшся?
– Нiчого в свiтi з тобою не побоюся! Тiльки як тобi?.. – раптом зiв'яла.
– Ти чого?
Зiтхнула молодиця i нiчого не вiдповiла, дивлячись затуманеним зором на нього i вже нiчого не бачачи. Поволi пiдiйшов до воза:
– Денисе Вiкторовичу, ви з Федором рушайте додому («землянку домом назвав, привикаю», – вiдзначив) – а я подамся в село. Дiло є.
– Може помiч потрiбна?
– Нi. Пiзнiше побачимо. Якщо припiзнюсь – в Марка Григоровича перебуду.
– Остерiгайся ж.
– Дмитре Тимофiйовичу, тiльки сьогоднi приходьте. Ми всi турбуватись будемо, – промовив Федiр i спалахнув, наче дiвчина.
– Добре, – примружуючись, глянув на парубка. – «А й справдi, хлопець, здається, нiчого».
Вiз м'яко рушив луговою податливою дорогою. Дмитро поправив автомат, пiдiйшов до Марта.
– Чого запечалилась? – охопив рукою плечi, i так пiшли обоє вузенькою стежкою понад зубцюватою спiвучою лiнiєю Бугу.
– Чого? – I гiркота заклекотiла в її голосi. – Будь ти прокляте, таке життя! Увесь свiй вiк мучилась i мучусь. Вже в останнi роки горе почало забуватись. Мiж людьми i мене за людину вважали, а тепер соромно глянути у вiчi всiм, тобi… Через Варчука та Созоненка проклятих. Вони тiнь на мене кидають. Коли б цi лиходiї у безвiсть пiшли – легше б стало на душi. А Лiфер ще нахваляється: прикладами впхаю Марту в свою хату. Або житиме зi мною мов миленька, або на цвинтар в дерюзi винесуть. Сьогоднi з тобою здоровкаюсь i тремчу душею, їй не дорiкнеш хоч поглядом.
– Не тривожся, Марто. Люди знають, яка ти. Живи чесно i нiхто не дорiкне тобi.
– Я, Дмитре, поранених воїнiв лiкую. У себе на горищi. Найшли з Нiною роботу.
– Знаю, Марто. Спасибi. Колись навiдаюсь до твого госпiталю. – Iшов, охопивши рукою плечi Марта, а зарослою щокою притулившись до її щоки.
От i зникла Марта в коноплищi, а вiн стоїть у затiнку, вiдчуваючи, як непокоїться серце. Пора б повертатись до нового дому. Нi, сьогоднi не в силi вiн зараз iти в лiс. Його кличе до себе село, дивиться на нього очима Андрiя, печалиться голубим сяйвом Югини i зiтхає тяжким сумом матерi.
«Там же нiмцi тепер. Ну й що?..»
Шелестить високе кукурудзиння, шамотять голiвки макiв, i серце його в тишi так б'є, начебто на рiчцi гупає крига.
Пригинаючись по тiнях лип, проскакує шлях i вже рукою береться за свiй перелаз; вже над ним низько нависають вогкi, росистi вiти розлогих яблунь; трохи далi сумовито шумлять тополi. I от його хата. Надивляйся, Дмитре, на своє мовчазне i печальне гнiздо.
Надивлявся Дмитро й надивитись не мiг…
Уже небо пiдпливало кров'ю, уже, прокидаючись, неначе море, глухо стугонiли лiси, коли вiн легко, по-лiсовому, поспiшав до Городища.
З багряного, затопленого сходом перелiска, мов з пожежi, вийшли двi постатi.
«Хто тут нишпорить?» – миттю залiг у засiдцi, приминаючи посивiлу вiд роси траву.
I яке ж його було здивування, коли розпiзнав Тура i Черевика. Федiр, побачивши Дмитра, зрадiв, а Тур стримано поздоровкався i несхвальне похитав головою.
– Щось трапилося? – стурбовано запитав.
– Трапилось, – невдоволено промовив Тур. На вогких од роси щоках затремтiли сухi м'язи.
– Що?.. Де дiд Хмара? – витягнулось обличчя вiд напруги.
– Теж пiшов свого командира шукати… Федоре, пiди назустрiч дiдовi.
– Що ж таке у вас? – полегшено зiтхнув.
– Як що? – несподiвано обурився Тур i перейшов на «ви». – Це вам, Дмитре Тимофiйовичу, виднiше. Ви покидаєте загiн i навiть не говорите, куди йдете. Я розумiю рицарськi подвиги – провести жiнку до села. Але цей подвиг – кому вiн потрiбний? – цiлковите безглуздя, безрозсуднiсть. Ви пiд паршиву полiцейську кулю пiдставляли i своє i тої жiнки життя. Подякували б вам її дiти…
Дмитро мовчки вислухав схвильоване слово комiсара, а потiм тихо промовив:
– То правда, Саво! Але коли б i ти мав дiтей, може по-iнакшому судив би мене… Навiть звiр не має тої розлуки, якої нам завдав фашист.