Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Це я вльот зроблю, як часи! – наспiвуючи, кидається Сергiєнко на кухню, невпопад бряжчить вiдром, квартою, i незабаром, розкуйовджений та притихлий, рiвнiше входить у кiмнату.
– Ти серйозно задумав стати самогонщиком? – допитується Iван Тимофiйович, стискуючи зашерхлi уста.
– Люди женуть – i я жену. Горе залити хочеться, бо на тiнi з'їдає воно душу. Хоч сивухою душиш бiду.
– Значить, душу колгоспника ти хочеш смердючою самогонкою залити… Щоб я вiд тебе цих слiв нiколи не чув!
– Нiколи не почуєте, – з готовнiстю заспiвав Сергiєнко.
– Вона йому синiми цвiтами горить, – не може заспокоїтися Iван Тимофiйович.
– Бiльше повiк не горiтиме синiми цвiтами.
– Водичкою будеш розбавляти? – з'єхидничав Побережний.
– Водичкою, – твердо погодився Полiкарп i зразу ж розсердився: – От i збили чоловiка. Не збивайте мене, я й сам якось зiб'юся.
– Щоб менi завтра своє пiдприємство у печi спалив або в Бузi потопив.
– I спалю i втоплю чортову машинерiю.
– Ех, безсовiсний ти чоловiк! – напавсь Побережний. – В таку годину самогонкою промишляти. Чи ти подумав над цим своєю дурною головою?
– Не подумав, – оглянувся Полiкарп. Перед ним суддями сидiли дiди. I раптом тверезi сльози затрiпотiли на вiях чоловiка. – Будь вона проклята, ця самогонка, щоб я бiльше ляпався з нею.
– Бережи кожну зернину…
– Так я ж з бурякiв гнав, нех вона горить… Чому я не послухався Степаниди…
– Як вона? – добрiє голос Iвана Тимофiйовича.
– Увесь час зi мною воювала. Самогонка – це розслаблення душi – каже…
Дiди прощаються з Iваном Тимофiйовичем i обережно розходяться вулицями, несучи, як скарби, першi листiвки.
На краю села Побережного вигуком зупиняє полiцай:
– Ти чого, дiду, пiзно шляєшся?
Старий прикидається глухим i дiловито прямує до Бугу.
– Зацiпило тобi? Чого увечерi ходиш?
– Га?.. Добрий вечiр.
– Чи добрий – не знаю, не куштував… Чого пiзно лазиш?
– Парубкувати надумавсь, – сердито випалює старий. – Розкричався, мов на батька. Де ти рiс, такий горлопан…
– Значить, парубкувати задумав, дiду? Саме пора! – полiцай регоче i пропускає Побережного.
– Тьху на тебе, рiпиця паскудна, хвiст свинячий, – спльовує старий.
Марта вибирала на городi матiрку, коли з-за кущiв бузку з гiднiстю висунувся довгов'язий Лiфер Созоненко. На ньому чорнi штани i багатокишенний френч, пошитий на зразок нiмецького, пiд носом смужка вусiв, на рукавi пов'язка. В одяг i картуз понатикано гудзикiв катафалкового кольору. Женучи перед собою худющу тiнь, вiн самозадоволено пiдходить до молодицi.
– Працюєш, товаришко бригадирша?
– Працюю, пане полiцаю, – процiдила крiзь уперто стисненi уста.
– Пане старший полiцаю, – поправляє i смiється. – Не все ж вам старшими бути. Перемололося ваше, половою за вiтром пiшло, костями на полях жовтiє. А наше, слава богу, панiкадилом засiяло.
– Зачадило, а не засiяло, трясця твоїй матерi! – несподiвано позаду озивається лютий голос тiтки Дарки.
– Ти менi, бабо, агiтацiєю не занiмайся. За цi штучки тепер i на шворцi можна культурно подригати ногами – заняття не з дуже веселих, но пользiтельно для декого, – не сердячись, зверхньо роз'яснює Созоненко. Самозадоволення Прямо сочиться з його широких очей, виблискує на вузькому обличчi. Вiн зараз упивається своєю владою i закругленою, перетиканою колючками лихих натякiв мовою. – Ну, что ти розприндилась? За вчорашнiм днем жалкуєш? Не совiтую. Краще мотнись до хати i видумай що-небудь чоловiковi. I то – обертайсь пропелером.
– Дуже просимо, пане полiцаю, до хати, – уїдливо запрошує Дарка.
– Пане старший полiцаю, – методично пояснює, копiюючи свого шефа,
– Просимо, просимо, пане старший полiцаю. Може побудете в нас, то й сипнячок на своє щастя, мовляли люди, захопите.
– Як сипнячок? – вражено насторожується.
– Отак саме: Нiна хвора лежить. Пiдете?
– Сказилася стара! – сповзає самозадоволення з вузького обличчя полiцая, на ньому ворушаться тiнi остраху i гидливостi. Созоненко обережно задкує вiд жiнок. – Так що, баби, не будемо сьогоднi ми сватами… А менi, Марто, пiзнiше, коли Нiна одужає, треба сурйозно поговорити з тобою.
– Наше давно вiдговорилося.
– Гляди, чи все? – в голосi Лiфера натягуються ноти погрози.
– Усе!
– Я не такий злопам'ятний, як ти. Можу пособити тобi, а можу в такий вузол скрутити, що кожна кiсточка мотузочком тринадцять разiв скрутиться, а потiм трiсне. – Злоба спустошує очi Созоненка.
– Щезни з пам'ятi, – з такою тугою i ненавистю говорить, що полiцай обертається i скорiше прямує на вулицю. За ним покiрно волочиться ще худiша тiнь.