Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Ех, Iване, Iване, як тебе горе побiлило, – хитає головою Iванишин. – А колись я тебе на руках носив. Давно то було… Вмирати б пора менi.
– А не рано? – так само тихо запитує Iван Тимофiйович.
– Чого там рано. Тепер життя, повiр, не варт щербатої копiйки, – прибiднюється Iванишин, як прибiднюються старi люди, знаючи, що їхню мову приймуть з спiвчуттям.
– I ви так думаєте? – звернувся Iван Тимофiйович до Побережного та Киринюка, i на його устах ворухнулася така знайома хитрувата усмiшка, що навiть Марiйка повеселiшала.
На неї недобре покосився Побережний.
– Ти б, жiнко добра, метнулася собi по господарству, абощо.
Марiйка скипiла i, червонiючи, вилетiла на двiр.
– Бомбою метнулася, – повiдомив Побережний, заглянув в усi кутки, сiв бiля хворого i гаряче заговорив:
– Думай не думай, Iване Тимофiйовичу, а просвiтку ну нiякого i на макове зерно нема. Усе найкраще поїхало, вiдiйшло вiд нас. Сини, наче лiта молодi, вiдiйшли. Де вони тепер? I чи цвiтом цвiтуть, чи бiлим снiжком обмерзають? А що ми, старi, без молодої сили? Стерня порожня… От хоч би крихiтку правди почути… Щоб наша партiя обiзвалася до нас, то ми б уже знали, як життя цiнити. А як же iнакше? Бо партiя – це наш великий шлях i сини нашi… Найкращi, як зерно наливне.
Затихло в хатi. Всi з напруженням чекали, що скаже Iван Тимофiйович. I вiн, витерши рукавом липкий хворобливий пiт, зосереджено поволi заговорив.
– Ви, люди добрi, прибiднюватися почали, по-одноосiбницьки прибiднюватися. I це погано. Цiнуйте життя своє, воно ще пригодиться! А життя фашистiв, полiцаїв, старост справдi щербатої копiйки не варт. З грязi воно виплодилося i сконає в грязi.
– Це так, це так, – закивав головою Киринюк.
– А слово партiї, – захвилювався Iван Тимофiйович, – ви щодня почуєте, тiльки вмiйте прислухатися до нього. Про вибух на залiзницi знаєте?
– Чули… Кажуть люди: два санiтарних поїзди вивозили побитих i покалiчених «цюрюкiв».
– Ось вам перше слово партiї: так треба робити з фашистами .. Про знищення полiцаїв i старости в Iвчанцi знаєте?
– Чому нi… Туди їм i дорога.
– Це друге слово партiї: так треба розправлятися з зрадниками, перевертнями i рiзними недоносками… Жданiвський тартак знаєте?
– Чому не знати. В тридцятому роцi вирiс, щоб скорiше будувалися ми.
– I стояв вiн до того дня, поки не захотiли вороги хазяйнувати на ньому. Тiльки встигли вони розпустити першi колоди, аж вночi тартак ясним вогнем пiднявся угору Це третє слово партiї: нiчого, крiм смертi, не давати ворогам.
– Правду говориш, Iване Тимофiйовичу.
– Iскру побачили.
– Значить, i тепер, як завжди, партiя з нами.
– Як завжди! – мiцнiє голос Iвана Тимофiйовича Уже не витираючи поту з обличчя, вiн звiдкись дiстає невеличкий аркуш клiтчатого паперу i майже напам'ять читає:
«Народе України!
Пiднiмайтеся всi на допомогу Червонiй Армiї. Наближайте день визволення!
В кожному селi, в кожному мiстi органiзуйте партизанськi загони!
Всi до партизанських загонiв, всi на розгром ворога!
Смерть нiмецьким окупантам!»
– Друкована! – багатозначно повiдомляє Побережний. – Хто пiдписався?
– Пiдпiльний обком КП(б)У.
– Ну, тодi дiло на твердому грунтi стоїть, на твердому… Iване Тимофiйовичу, дай нам цей документ. Ми його в кожнiй хатi, в кожнiй надiйнiй хатi, як закон, прочитаємо.
– Берiть! – i Iван Тимофiйович подав здивованим дiдам не одну, а три листiвки.
– Спасибi, Iване Тимофiйовичу, – дякує Побережний i строго звертається до старих: – А вскоче, хлопцi, хто в бiду, кажiть – найшов на полi, аероплан скинув… Хай йому всякi недоноски на хвiст солi насиплять…
В цей час заскрипiла хвiртка, на подвiр'ї спiвуче заляскотiв чоловiчий голос, забиваючи слова Марiйки. Дiди почали подалi заховувати листiвки. Незабаром у хату, чiпляючись за одвiрки, ввалився пiдпилий Полiкарп Сергiєнко.
– Iване Тимофiйовичу, голубе сивий, кликали? Ось я i з'явився, як часи, а часи, як трамвай. Подаруночок вам, – вийняв з кишенi пляшку. – Первак! Горить, аж гай шумить, та все синiми цвiтами. Як синє море, котре неглибоке i в котрому нема дна.
– А клепки в тебе є? – рiзко обриває його Iван Тимофiйович.
– Клепки? – незрозумiле вiдхиляється Полiкарп. – Де? В бочках з закваскою? Усi, як з пушки! I холодильник є. От холодильник – усiм холодильникам холодильник.
– Устану, Полiкарпе, – на твоїх плечах поб'ю його, – так говорить Iван Тимофiйович, що Сергiєнко починає щось думати.
– Не штука побити – зробити дорожче коштує. За що такий гнiв? Хiба я що?
– Нiщо! Обмий зараз же голову холодною водою.