Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Наш Запорізький Орден був не лише не гіршим за західноєвропейські, але в дечому навіть ліпший. Европейські ордени були замкнутими кастами, а наш був демократичний. Демократичний не в сучасному розумінні, с. т. рівність усіх. У Запорізькому Ордені не було рівности. Там була своя аристократія, шляхта і народ. Лише цей поділ основувався не на походженні, а на заслугах перед Орденом і Україною. В Запорізькому Ордені не було ані рівних, ані рівноправних; навпаки, була гієрархія, дисципліна і послух. Але разом з цим Орден давав простому козакові нічим не обмежену можливість піднести себе до найвищого стану, включно з постом Кошового Січі. Лише він (простий козак) мав довести ділом, що має розум і військове знання достатнє, щоб бути кошовим. Такої можливости не давали західно–європейські ордени.
Друге. Наш Запорізький Орден був чи не найбагатший з усіх європейських орденів. Він мав сотки тисяч гектарів власної землі, сотки тисяч населення (підданих), величезну кількість іншого багатства, включно з золотом. Окремі старі заслужені запорожці (старшина) були — як на той час — справжніми мільйонерами (див.: Н. Полонська–Василенко. «Майно Запорозької Старшини»).
Багато зопорожців були в Західній Европі і бачили там розкішні лицарські замки і розкішне життя тамтешніх лицарів — шляхти. Наші лицарі могли і собі побудувати в Запорізькій Республіці розкішні замки та палаци, але не хотіли. Вони жили багато, але скромно; носили одяг з дорогих тканин, але скромний. Як писав посол Венеційської республіки в Україні А. Віміна, запорожці були б найкращим взірцем спартанців, коли б, як спартанці, не любили випити.
Лише в одному любили вони показати розкіш. Скромна ззовні церква св. Покрови в Запорізькій Січі всередині мала оздоби з золота і самоцвітів вартости кілька мільйонів червінців (все пограбували москвини, коли руйнували Січ). Багато старшин побудували власним коштом великі церкви по всій Україні. Золота, срібла, самоцвітів на оздобу церков, ікон, церковного посуду, книжок не шкодували. В осередку Запорізької Республіки Орден побудував величну катедру.
Московські історики пишуть, що запорожці — це були чернь, босяки, волоцюги, злодії, розбійники, що повтікали від кари, або темні, дурні, ледачі кріпаки, що не хотіли працювати і повтікали від своїх панів. Чому так плюгавлять наш Орден москвини, ми знаємо. Але чому за ними повторюють цю брехню (в лагідніших формах) наші історики?
Жахливо примітивне розуміння і нашої історії, і нашого народу. Жахливий примітивізм державницького думання. А цей примітивізм бачимо навіть нині, після величезного злету нації в 1917–22 роках. Та найгірше, що цей примітивізм свій показуємо і чужинцям, які цілком логічно мають нас за етнографічний матеріял, а Україну — за «Пенсільванію». Самі ж показуємо Рєпінську карикатуру на нас; самі ж пхаємось до них, як дурень з писаною торбою, з вишивками, гопаками, наталками–полтавками, широкими шароварами і т. п. етнографізмом, навіть тоді і там, де треба прийти у фраку і показати Київську св. Софію, Бортнянського, Лесю Українку, короля Данила, Б. Хмельницького, І. Мазепу, Орликову конституцію і т. п.
«До XIX ст. наші сусіди не мали українців за селянську націю. Московські хроніки ХVI–ХVII ст. повні згадок про жахливих для москвинів «воєнних черкас», що від них можуть охоронити лише небесні сили. Пригадаймо похід нашого короля Святослава до Іранського роздоріжжя, морські походи до Родози і берегів Італії, похід Івана Підкови до Альп. Українські войовники були у французькій армії у XVIII ст. (полк Мазарена), в старому Римі (сарматські легіони), в Атенах (аланські полки), ба навіть в Індії (скити). А з войовничою вдачею зв’язана колонізаційна енергія. Німецький антрополог Й. Коль пише: «Здається, ані один народ не має таких здібностей до закладання військових колоній, як нарід український». Так! Маємо Кубань, Зелений Клин — пам’ятки недавнього осадництва — і Судомира, Новгород, Тмутаракань — пам’ятки старого» (Ю. Липа. «Призначення України»).
«Енергія рільника — це насамперед сумлінна праця і почуття відповідальности; це вироблена тисячоліттями пошана до традицій, яку не вдасться знищити ніякими чужими системами. Цей стабілізаційний і завжди чинний характер нашого рільника дав старій Україні силу роздавати свої культурні первні сусідам. І власне це ставить українську націю серед найкультурніших націй світу, бо то не була культура лише еліти нації, то була культура широких народніх мас — культура цілої нації» (там же).