Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Прекрасною ілюстрацією щойно сказаного є наша бараняча оцінка одного з багатьох московських плюгавлень наших національних гордощів — запорожців. Запорозький Лицарський Орден заснував за зразком славного Мальтійського Ордену український аристократ князь Дмитро Вишневецький (Байда), що походив у простій генеалогічній лінії від київсько–руських королів. Заснував на 25 років пізніше, як заснувався Мальтійський Орден. Д. Вишневецький був на о. Мальта і добре пізнав устрій цього Ордену. Була це людина з університетською освітою, з великим державницьким світоглядом і хистом. Він добре передбачав майбутню роль Запорозького Ордену й уклав відповідні для нього закони і систему організації. Наш Запорозький Орден мав зв’язок з Мальтійським Орденом від самого початку заснування. Запорозькі лицарі гостювали на Мальті, вивчаючи їхню військову штуку, а мальтійські, в свою чергу, приїздили на Запоріжжя вивчати нашу військову штуку. Зв’язок нашої шляхти з європейським лицарством почався далеко перед тим; мабуть сто років раніш, а може, ще з часів Київської імперії. В архіві лицарського ордену св. Івана є документи, що вказують на участь русів у лицарських походах на Святу землю (визволяти гріб Господній).
Членами нашого Запорозького Ордену були сотки, якщо не тисячі наших аристократів, шляхти. На Запоріжжі людей з університетською (європейською) освітою було в сто разів більше, як у цілій Московщині. Запорізька старшина були люди щонайменше з середньою освітою. Неграмотних запорожців майже не було. Пригадаймо, що тоді в кожному нашому селі була школа і, як свідчить П. Алепський та Ю. Юст, навіть селянки були грамотні. Посол до Запорозького Ордену від імператора Рудольфа II Еріх Лясота пише, що запорозькі лицарі досконало знали всі тонкощі європейського дипломатичного етикету; в товаристві поводилися як найліпші європейські аристократи; старшини говорили кількома європейськими мовами; мали сріблом–золотом оздоблену зброю й одяг з найдорожчої матерії.
І. Рєпін намалював сцену, як запорожці ніби пишуть дипломатичного листа (отже, не прості козаки, але старшина Ордену) до одного з наймогутніших тоді володарів — турецького султана. Намалював він (на 100% у московськім стилі) ватагу голих, п’яних босяків з деґенератськими пиками за примітивним столом, одягнутих (і це на першому плані) в чудернацькі мужицькі свити, з п’яним, що лежить у болоті під лавкою; у писаря обличчя ідіота і. т. п. — підле московське плюгавлення, глумлива карикатура. Нахабний москвин плюнув нам поміж очі, а ми пишаємося тою московською блекотою. Що гірше! З гордістю показуємо її чужинцям. Боже милосердний! За що караєш нас, відбираючи розум у нашої еліти? А потім ще й дивуємось, що чужинці мають нас за босячню, за етнографічний, музейний матеріял. Як би ні!
Наші барани намагаються зробити з І. Рєпіна (щире українське прізвище!) ще й українця; видумують байки, ніби він любив Україну, зокрема, українських козаків. А чому ж він відмовився намалювати масакру москвинами Батурина чи геройську оборону козаками Буші, Сміли або перемогу гетьмана І. Виговського під Конотопом, хоч українці обіцяли йому добре заплатити за це. А як хотів малювати лише запорожців, то чому не намалював, напр., авдієнції чужоземних послів у вождя Ордену — кошового Січі?
Хто такий був І. Рєпін, він сам показав, як на долоні, у своєму другому образі. Він намалював убивство московським царем Іваном IV свого власного сина. Іван IV (Лютий) був одним з найпідліших катів–садистів у світі. І. Рєпін не намалював його у хвилину вбивства зі звірячим, садистичним виразом обличчя. Ні! Він намалював його після вбивства, коли він ніби обіймав і цілував свою жертву з виразом на обличчі глибокого жалю, розкаяння, сльозами. Отже, І. Рєпін пропагував не обурення, огиду до ката, але, навпаки — співчуття, прощення. А ця потвора тисячі разів «каялася» і через п’ять хвилин після чергового каяння мордувала беззахисних людей далі. Цей «українець» Рєпін виправдував найжахливіший злочин, найгіршого ката, бо той кат був «вєлікім сабіратєлєм землі рускай». Тому–то й не хотів малювати «геройство» свого народу–богоносця в Батурині і плюнув на нашу національну гордість — лицарів святих, за виразом Т. Шевченка.