Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Коли людина живе таким однобоким життям і доведена фактично до моральної деградації, до цілковитого розумового зубожіння, то який же рівень мислення вона може виказувати? Тільки нульовий. Абсолютна порожнеча в голові і в душі. Тому й відзначався товариш Стуконіг маломовністю, бо в порожнечі не можуть народжуватися навіть пусті слова, для Щириці ж і Паталашки в цій маломовності зосереджувалася вся солідність товариша Стуконога, його загадковість і номенклатурність.
— Хто ж переманив? — спитав згодом, коли вже всі й забули, про що була мова, товариш Стуконіг.
Щириця сидів з напіввідтуленим ротом, щоб негайно відповідати на щонайменше зауваження партійного начальства, але тут йому ніби заціпило, він тільки ще дужче відтулив рота, ви баламутив очі, їв ними керівництво і… мовчав. Виручив його Паталашка.
— Є в нас тут ростучий науковий працівник Сміян, — сказав він. — Герой війни, хлоп’яга хоч куди! От він, значить, і того…
Товариш Стуконіг зиркнув на Щирицю: чому ж мовчиш і не доповідаєш про такі кадри?
— Сміян у партії не перебуває! — похопився Щириця.
— Партизувати! — звелів товариш Стуконіг.
— Неможливо! Виключений з партії за вейсманізм-морганізм.
— А-а, — сказав товариш Стуконіг, — з вейсманістами нам не по дорозі. А пиріжки у вас справді… Де цей ваш шеф-повар?
Оксані Щириця перед тим звелів: «На очі не показуватися, але стояти тут на підхваті!» Вона й стояла і слухала всю ту комедію. Коли з’явилася перед товаришем Стуконогом і попливли перед ним її довгі очі, маленький чоловічок, якому належали в районі всі люди, землі, будівлі, корови, свині, кури і навіть повітряний простір, зненацька збагнув, що ця жінка йому не належить, і спершу здивувався й обурився, а тоді вчасно згадав про загрозу морального розкладу і про суворість партії, владним жестом відігнав од себе спокусливе видіння, милостиво кивнув Оксані і проронив півголосом:
— Хвалю.
А тоді ще тихше до Паталашки:
— Треба заохотити.
— Заохотимо! — напускаючи в живіт повітря, запевнив Паталашка. — Я вже думав про це, товаришу Стуконіг.
Паталашка знав свою справу. Коли держава не довіряє своїм громадянам, затверджуючи навіть посаду двірника мало не в самому Кремлі, громадянам не лишається нічого іншого, як обдурювати державу щодня й щогодини. У штатному розкладі для агростанції ніякого шеф-повара, звісно ж, не було, бо це ж не столичний ресторан і не санаторій для відповідальних працівників. Оксану можна було зачислити тільки на місце баби Векли, тобто звести все її високе мистецтво до топіння плитки, миття каструль і варіння того, що тут варилося досі. Паталашка, як досвідчений, битий-перебитий адміністратор, розумів, що йому до рук потрапив скарб і треба зробити все, щоб той скарб утримати. Паталашка любив розповідати історію про єврейського хлопця Йосю з Одеси. В Одесі по Дерибасівській, Рішельєвській чи по Градоначальницькому спуску, — хіба тепер згадаєш? — блукав багатий заморський негоціант (а може, й аристократ!), заходив до ювелірних крамниць, показував ювелірам великий діамант і питав, хто б міг розколоти його на три рівні частини. Ясна річ, ніхто з ювелірів на таке не міг погодитися. Діамант — камінь неймовірної ціни, з ним слід поводитися надзвичайно обережно, він неймовірно твердий (найтвердіший з усього сущого!), але й крихкий, і не знати, як поведе себе, коли його спробують, для прикладу, як того хоче шановний добродій, розколоти на кілька шматків. Може, одержимо не три чи там скільки шматків, а купку діамантового дріб’язку? Вам цього хочеться, шановний? Одним словом, ніхто не наважувався, негоціант був у відчаї, але тут до нього підійшов хасид у чорному крислатому капелюсі, відвів убік, щоб ніхто не почув, і тихо спитав: