Велика рiдня

Iз хрипом падає незграбна довга постать у вогку лiсову тiнь, а її наздоганяє друга, менша… Мертвi сльози боягуза бризнули з побiлiлих очей Демида i розтiклись по жовтозеленiй обм'якшенiй шкурi, не торкнувшись нi однiєю краплиною ранкової землi.

Злякано застиг бiля коней молодий вiзник.

– Скидай штани, песький син! Швидко менi! – звертається до Федора, витираючи долонею стягнуте, туге чоло.

– Дядьку!.. – благає хлопець.

– Нiчого, нiчого! I голий додому зайдеш. Хай полюбується тобою, красунем, дiвчина, почервонiє за тебе – i в очi плюне.

– Хоч труси оставте! – навертаються сльози.

– Я тебе оставлю. Не боявся грiшну душу показувати, так тепер грiшним тiлом посвiти.

– Нi, не буду скидати! – раптом рiшуче хлопець застiбає гудзики. – Як хочете – вбийте або до себе приймiть. Вiрою служитиму. Хiба я не шукав партизанiв?

– Менi таких перевозчикiв не треба.

– Дядьку, вiзьмiть, не помилитесь. Я кулеметником буду.

– Товаришу, а може з хлопця щось вийде? – торкається його руки лейтенант.

Задумавсь на хвилину, не спускаючи погляду з обличчя Федора, що покривалось потом i рухливими округлими плямами.

– Дякуй червоному командировi. Вiн тебе, поганця, пожалiв.

Федiр знiяковiло кланяється лейтенантовi.

– Будемо знайомi. Бригадир Дмитро Горицвiт, – впритул пiдходить до лейтенанта.

– Лейтенант Сава Тур.

– Куди ж тепер думаєш?

– До вас партизанити. Куди ж iнакше.

– Член партiї?

– Комунiст.

– Гаразд, – повеселiшав Дмитро. – Будеш у нашому загонi комiсаром. Тобi командиром годилося б, так я непартiйний.

– А де ж ваш загiн?

– Загiн? Я, та ти, та цього безштанька захопимо. Бач, якими овечими очима дивиться…

– I це всi?

– Усi.

– Он як, – беззвучно смiється Тур, i його пiдбите око нервово здригається.

– Нiчого, одна зернина дає жменю зерна, – впевнено говорить Дмитро i собi посмiхається. – Серед людей не залишимось без людей, – хай лише почують про добрi дiла.

Другої ночi, залишивши на Городищi Тура i Федора Черевика, вiн поскакав на пасiку, щоб дiстати харчiв i всякого iнструменту. Втома хилила до гриви, валила з коня.

Пустив буланого на галяву, а сам швидко i тихо пiшов на пасiку.

Блiде мiсячне сяйво освiтило довгi ряди вуликiв; м'яким синюватим свiтлом переливалися стiни старої хати. Бiля дуплянки пiд грушею щось заворушилось, i Дмитро сторожко вiдскочив у тiнь, схопившись за автомат.

– Дмитре Тимофiйовичу, це ти? – вийшов назустрiч Марко Григорович.

Тiльки тепер помiтив Дмитро, як за останнiй час подався старий пасiчник. Глибокими тiнями залягла в очах мовчазна печаль, опустились прямi плечi, тремтливою стала хода.

– Надокучив я вам, Марку Григоровичу.

– I не смiй такого казати. Щоб i словом не обмовився менi, – постукав палицею по землi. – Чи ти думаєш – менi два вiки жити треба?.. Находився по зеленiй землi, пожив мiж людьми, дiтей виростив – пора i честь знати. А спом'яне хто з людей пiсля смертi добрим словом – для старого й це добре. Ми люди простi, – i зiтхнув. – За дочкою нудьгую. Усе бачу її: то маленькою дiвчинкою, то вже студенткою. Вона у мене без матерi росла – сам доглядав, тому й найбiльше впам'ятку.