Волинь

— Дзвінок, дзвінок! — тихо наказує Володько. — Антоне, Ільку, Демиде! На місця! Хор! Займайте всі місця! Пам'ятайте, що перше співати! Я вам дам знак рукою! Махну отак — «Гиля-гиля». Отак — «Ой, що ж то за шум». Розумієте? Ну так. Другий дзвінок! Подивіться, чи вже всі всілися! Але тихо!

Андрій Андрійович розміщає першу яву.

— Олю! Розо! На місця! Ви, Розо, трішки схилені, голова оперта на руку. Ви уважно слухаєте вашу дочку. Оля сидить, руки в пелені, уважно дивиться на свою матір, оповідає свій сон, свої скорботи, хоче, щоб мати зрозуміла її. Ну! Добре! Готово! Можна третій дзвінок…

— Дзвінок! — тихо говорить Володько. — Всі за лаштунки! Суфлер! Увага!

Робиться велика тиша. Зала швидко вмовкає, тільки за стінами шкряботять і туляться хлопчики. Завіса поволі, майже непомітно розходиться двома половинами на боки. На залі гасне світло, на сцені збільшується. Перед глядачами картина: хатина з одним вікном і дверима. Від неї вправо, на кілках, за плотом соняшники й рожі, на плоті в'ються гарбузи, на кілках, не дивлячись на вечір, глечики. Вліво садок і ріг повітки. Вечір. Світить місяць. Тихо — ні одна гілка не ворушиться. Здалека долітає парубоцька пісня.

На призьбі перед хатою сидять мати й дочка. Мати трохи похилена, а дочка їй оповідає: «І от сниться мені, мамо, ніби біжу я… коло такого-от вітряка»… Серед глибокої тиші її м'який, ніжний голос бринить, мов срібна струна. Тріпотливі, повні остраху звуки вириваються з тієї живої картини, несуться над головами слухачів, долітають до найдальших закутків і десь там зникають. Куди залітають вони й де зникають? Там десь, у тих палаючих цікавістю очах, у тих розкритих, висохлих від напруження устах, у тих вухах, що з напруженням ловлять кожне таке просте, але таке чарівне слово. Ось дівчина, що не може всидіти на місці. Вона бачить все, але їй здається, що це мало, й вона поволі, непомітно спиняється навшпиньки… її очі бігають по сцені, ловлять кожну дрібничку, слух напружений. Обличчя весь час міняється. Жаль, скорбота, радість, сміх — все, що бачить перед собою, все чистою, невинною душею приймає і страждає чи радується. Ціла зала — всі уважно дивляться, всі слухають цю дивовижу, це життя, цю живу красу. Бачать і розуміють серцем, цілим єством. Бідна дівчина просить матір вплинути на батька, щоб пустив її вечором погуляти. Там так гарно. Там стільки молодих, веселих істот. Там так хороше бавляться. Там, у гаях, у тих садах, під місяцем, серед чудового співу розцвітає барвистим, пахучим цвітом перше, жагуче кохання. Там ходять вони, ті, що тільки що вступили у справжнє життя, ті, що чують себе й хочуть жити повно, барвисто й широко.

Дівчата слухають ту казку й розуміють її. І коли б творилась вона перед очима не годину, а цілу ніч, вони прослухали б її з такою самою увагою від початку до кінця, бо ж як не слухати… Хто з них коли бачив щось кращого в житті? Хто показав їм щось, що діється на широкому світі? Хто кинув їх жагучій цікавості хоч один шматочок поживи? Ніхто, ніколи. Росли, жили, плодились, вмирали.