Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
— Руки! — ще сильніше крикнув урядовець. — Де ваші руки? Як ви їх тримаєте?
Володько аж тепер помітив, що підступив надто близько, щоб його краще почули, і що його руки торкнулися пальцями до урядового столу. Він швидко, ніби від гарячого, відриває руки, відступає кілька кроків назад, починає сильно хвилюватися, забуває всі чужі слова й не може як слід пояснити, чого властиво йому треба. А урядовець все кричить:
— Вже час навчитися державної мови! Лепече чорт зна що, пся-крев!
І після цього урядовець відсилає Володька до сусіднього столу. Там сидів пан з золотими зубами й трошки привітнішими очима. Володько обережно пояснює, чого йому треба. Пан з золотими зубами заявляє, що пан староста принципово погоджується дати дозвіл, але необхідно, щоб хтось із села, і то людина старша, взяв на себе відповідальність за хід вистави й забави.
— А без того не може бути? Я… — почав було Володько, але урядовець негайно його перебиває:
— Прошу зайво не розмовляти. Раз сказане треба розуміти належно. До побачення!
Володько поволі спускається вниз, виходить зо староства, йде вузьким хідничком. Сором, ганьба, зневага. Отямився геть за містом, коли опинився сам серед широкого поля рідної землі. Сіре осіннє небо, західний вітер, грязька, нерівна дорога. Перед ним п'ятнадцять кілометрів дороги. На щастя, догнав Володька один дядько з села й трохи його підвіз.
Після цього Володькові вже не хотілося більше йти за дозволом, але ж як бути? Невже при першій неприємності, при першій невдачі ганебно відступити, здатися? А може, поскаржитися на урядовця? Подати його до суду? Андрій Андрійович, що сам служив у старостві й добре знає тамошні відносини, сказав:
— Скаржитися на нього марна річ. Кому скаржитися? Він завжди найде проти вас аргумент, знайде свідків, а що ви? Одно, що зробите, що вам після того не видадуть ні одного урядового папірця.
Володько ликнув образу, затаїв гнів, заручився «відповідальністю», що взяв на себе Андрій Андрійович, випросив у батька коня й опинився знов у старостві. По короткій мандрівці зверху вниз і навпаки та після очікування мало не до другої години, Володько довідується, що дозвіл буде готовий завтра. Може прийти за ним хто-небудь.
При виході в коридорі Володька зупинив молодий, русявий, з гострим носиком, у гранатовому одязі панок.
— Так ви з Тилявки? — запитався він посміхаючись.
— Так, — відповів Володько.
— І, значить, робите там виставу? — питає той далі. Володько відповів.
— Ви зветесь Володимир Довбенко? — тягне панок все далі.
Володько підтвердив.
— А хто там бере на себе відповідальність? Довідався.
— Ага. Знаю, знаю. Ну, нічого. Дозвіл дістанете… Коли сказав пан референт?
— Завтра.
— Ну, значить, завтра й дістанете. Дуже приємно. До побачення, пане Довбенко.
Панок пішов дерев'яними сходами наверх, а здивований Володько вийшов на вулицю, сів на коня й помчав додому.
Додому прибув досить пізно. Кінь зовсім задріпаний, сам втомлений, розбитий, голодний. Батько невдоволений. Нічого йому не згадував про свої пригоди в урядах, мовчки вислухав його нарікання, мовчки наївся й одразу відійшов у село.
— Еее, — казала Настя. — Поки росте, доти хоч маєш його дома. А тепер… Хто знає, де він ото ходить і що робить. Дома стільки скрізь роботи. Молотилка на носі, гній треба викидати, навіть січки нема кому нарізати. Дрова сама он цюкаю, що мені аж спина тріщить… Коли б хоч сокира людська, а то такий тягар, що ледве двигаєш…
На другий день за дозволом післали Сергія. Володько мав досить роботи. Треба замовити оркестр, приготовити сцену, упорядкувати. залу. Крім того, Сергій має зайти до позичальні перук і взяти їх кілька.
Володько цілий день працював. З ним працювало кілька хлопців, яким пообіцяли на чарку. Носили дошки, тесали, збивали сцену, упорядковували лавки, бігали, хвилювалися. Піт густим горохом стікав по чолі, змокріла спина. Працював, як віл, як добрий кінь. Не ходив, а бігав, давав накази, планував, обдумував кожну дрібницю… І до вечора недокінчена клуня обернулася в театральну залу.
Пізно вечором прийшов Сергій. Приніс перуки, барви, все, що потрібно для сцени, тільки не приніс дозволу. Чому? Бо дозвіл ще вчора пішов через «постерункового» угорської поліції.
Нарешті все готове. На «шкальні», на магазині, на Соловейовому паркані коло Гершка розліплені великі плакати. Лапаті червоні літери з велетенськими знаками оклику скликають народ на виставу. По всіх хатах, на дорозі чи у Габеля тільки й мови що про «театри». Оркестра найнята, хор вимуштруваний, артисти знають свої ролі.