Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
У залі також рух. Скрізь набито молоці, всі гарячі й веселі. По часі Володько лишає товариство за лаштунками й виходить до зали. Музика заграла. Володько оглянувся навкруги, побачив Ганку й підійшов до неї.
— Дозвольте вас попросити на танець, — сказав їй. Вона зашарілась і віддалась мовчки в його руки.
Володькові дуже приємно, що так сталося. Вже давно не зустрічався з цією дівчиною, вже давно не бачив її зблизька. А тепер ось танцює з нею, чує її зовсім близько коло себе, чує дотики її грудей, чує навіть її хвилювання, що передається також на нього. Хотів би з нею заговорити, але не знаходить відповідних слів. Вона заговорила сама.
— А ви ще не забули мене? — запитала непевно, з посміхом… Блиснула на нього очима й одразу сховала їх… Володько посміхнувся також.
— Певно, що ні, — сказав він. — Як можна. Вона:
— Ой, йой! Напевне забули. Я кілька разів зустрічала вас. Навіть у мій бік не глянули. Він:
— Бо, мабуть, вас не бачив. Вона:
— Бо не хотіли бачити. Він:
— Або, може, вас не пізнав. Будете багаті. Вона:
— Хто не хоче когось пізнати — не пізнає. Запаніли. Він:
— А, де там запанів.
Хвилина тиші. Після знову починає вона:
— Цього Великодня на цвинтарі коло церкви з Даркою коло вас пройшла й кинула на вас паперову квітку. А ви?.. Він:
— Це ви були? Ах, Ганусю! — вирвалось у нього зненацька. — Я вас пізнав, але ви дуже швидко тікали. Перед людьми не відважився вас доганяти. Ви були в голубому. Ні? І з вінком на голові…
Вона:
— Ее, хто! Хтось…
«Така сама, як і тоді», — подумав Володько.
— А пригадуєте, Ганко, там у школі? — запитав по короткій перерві. Вона:
— Ще б ні. Ой-йой, як пригадую… І не раз. Як то на Ронівському… Знаєте? Ті проліски для учительки Маші. Як то ви мені оповідали… Це було давно.
Мовчанка. Музики грають. Вони спокійно, плавно обертаються під їх звуки. Він чує її коло себе й хоче ще ближче пригорнути, але не відважується. Навколо стільки людей. Одягнена вона у білу, тоненьку блузочку. На грудях червона в'язанка. Спідниця гладенька, чорна, майже до колін, коротка. Володько хоче їй ще щось сказати. Від неї віє свіжістю, здоров'ям і ще чимсь, що хвилює його.
Ага. Он танцює Олег з Женею. Бачить його й моргає очима. Володько нагнувся до вуха Ганки й шепнув:
— Ну, а коли б я тепер до вас заходив? Вона запаленіла, мов жарина, й мовчала.
— Ну, чого ж мовчите? — спитав її знову.
— Хіба я знаю…
— А хто ж може знати?
Вона нахиляється до нього й шепче:
— Прийдіть… Прийдіть, Володьку! — і затремтіла, мов пташина. Володько виразно відчув те радісне, лячне, жадібне тремтіння. А по часі несміло, уникаючи його погляду, ще тихше сказала:
— А знаєте що? Прийдіть до Євдошки. Ми маємо там вечорниці. Сергієві скажіть. Він вас заведе. До нас заходять хлопці з Башковець, з Людвищ. Заходять і свої — Антін, Ілько, що прийшов оце «з поляків». Багато заходять. Зайдіть і ви… Але де там… Ви не зайдете. Дурите… Он на вас дивиться ота… Боже, яке гарне у неї вбрання. Вкраїнське, ні? Гарне, і корсет оксамитовий… А скільки стрічок… Як ви танцювали з нею, мені здавалось, що то… Не скажу, а вже хотіла сказати… — і замовкла.
— Що ви хотіли сказати?
— Не скажу. Сміялися б.
— Шкода. Хіба я такий насмішник.
Вона не відповіла. Натомість промовила своє:
— Думаєте, коли б я надягнула таке… Дарка сказала мені… ха-ха-ха! Не скажу. Знову не скажу! Їй-Богу, не скажу!
— Що там таке? Чому не скажете? Вона таємничо підтягнулася, притиснулася до нього й майже на вухо шептала:
— Казала мені: ти дурна. Купи собі таке вбрання, такий корсет, такі стрічки, і він тебе полюбить. Будеш, каже, бачити. Вона мені весь час, цілі роки вами у вічі цвіркає. Каже: це твій. І завжди так каже.
Замовкла. Треба було крутитися. Володько запитав її, окручуючи:
— А ви?
— Сміюся тільки. Бо куди ж… Я, знаєте, зовсім не сподівалася ще з вами говорити. І тоді на Великдень… Взяла на себе голубеньке, віночка… Воно мені так подобається. Дарка каже: «А ходім, Ганко, на цвинтар. Там дівчата кривого танця виводять». Мені якось не хотілося, бо думала йти на міщани до тітки. (У мене на міщанах тітка, Ольга, є)… Але вона все: ходім. Ну, я й пішла. Ілько саме тоді був на відпустці — пристав до нас з Наталкою. Ви знаєте Наталку? Вона не ходила до школи… Ількова сестра. О!.. Перестають грати…
Музики урвали гру. Танцюристи почали поволі розходитись. Володько взяв Ганку за руку й сказав:
— Ходімо на хвильку надвір…
Вона згодилася.
Двері тепер відчинені навстежінь. Світло з клуні б'є в темноту ночі. Багато хлопців і дівчат виходять парами й зникають по різних кутах. Протискаючись поміж людьми. Ґанку хтось майнув хустинкою по носі, і якийсь дівочий голос гукнув: «Ганко!» — і більш не сказав нічого. В тому голосі чулась усмішка, заздрість і щастя. На обличчі Ганки помітне те саме. Вона оглянулась і кинула: