Волинь

На всіх лавицях сидять люди. Багато з них не мають де сісти, через те стоять, а невибагливіші сидять просто на затоптаній, брудній долівці й сумно дивляться перед собою. З тих чи інших дверей час від часу виходять урядовці, проходять через почекальню й зникають у інших дверях. Часом когось покликають. Тоді з тих дверей, що напроти, виходить молодий, у сірому одязі, зо шрамом на чолі панок, дивиться насупленими очима по кімнаті й кличе. Хтось, десь встає, двері зачиняються, і по часі виходить знову. Вигляд його сумніший від осінньої ночі. Він щойно був у карного референта пана Ліванського. Входять нові люди. Ось привели поліцаї юрбу закордонців. Піймали їх на кордоні, коли переходили купити сірників, мила чи солі. Всі обідрані, виснажені. Ноги, здебільша босі, дивляться навкруги розгублено, дико.

Всі, хто тут не є, так само як і Володько, чекають до другої години, щоб дістати резолюцію від пана старости. Дехто тяжко зітхає, ось там тихо плаче старша жінка, тисне в собі кожний звук, тільки сльози не в стані затиснути. Витікають з глибоких, запалих очей і течуть по щоках. Вона вже навіть не підтирає їх.

Час тягнеться поволі, ліниво. Ті, що стоять (а між ними й Володько), переступають з ноги на ногу або виходять, щоб трошки пройтися.

У дві години у дверях з'являється карний референт з цілою купою паперу в руках. Починає читати вироки. Піднімається плач, крики. До діла приходять поліцаї і відводять кого треба.

Володько довідується в своїй справі таке:

— Пан референт, що дає дозволи на вистави, не встиг переглянути ваше прохання, і через те ви мусите прийти ще раз…

— А коли? — запитав Володько. Настрій його впав дуже низько, так що й голос відмовляється висловити якесь слово.

— Ну, прийдіть так за днів три.

За три дні Володько з'являється знову. Знизу його послали нагору, звідти знов униз. Унизу урядовець розсердився і заявив, що він з тим не має нічого спільного й хай знову йде нагору, число дверей п'ять.

Володько ще раз піднявся на горішній поверх, несміливо вже постукав і несміливо увійшов. Кілька столів і кілька за ними урядовців. Володько підходить до першого, що сидить наліво… Лисий такий, з чорною, зарослою волоссям латкою коло правої брови.

— Прошу ласкаво так і так. Я… Але Володько не скінчив свого речення. Урядовець, видно, зовсім його не слухає, насупив брови, очі його забігали.

— Ви що? — визвірився він на Володька. — Куди ви зайшли? До корчми? Чи до уряду?

Володько відчуває, що блідне, й здивовано знизує плечима. Дивиться на себе, помацав у руці кашкета.