Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
— Але ж ти сумніваєшся. — Сюзанна хотіла стовідсоткової ясності.
— Так, — кивнув Роланд. — Можливо, він нас підвезе аж до самої Вежі. Чи хоча б до краю Білих Земель. Було б добре, бо хлопчик ще слабий.
У зв’язку з цим у Сюзанни виникло питання.
— Ми називаємо його хлопчиком, бо він схожий на хлопчика, — сказала вона. — А як ти думаєш, скільки йому років?
Роланд похитав головою.
— Не менш ніж шістнадцять-сімнадцять, безперечно. Але може бути й усі тридцять. Коли на Промені чинили напад, час поводився дивно, просувався дивними стрибками й викрутасами. Це я можу підтвердити.
— Його поставив на нашому шляху Стівен Кінг?
— Цього я сказати не можу. Але що Кінг знав про нього, сумніву не підлягає. — Він помовчав. — Вежа так близько! Ти відчуваєш її?
Вона відчувала, до того ж постійно, іноді близькість проявлялася в пульсуванні, іноді — в співі, а досить-таки часто про Вежу нагадувало і те, й інше. І знімок «полароїдом» досі висів у хатині Дандело. Принаймні він маною не був. Щоночі уві сні Сюзанна щонайменше один раз бачила Вежу з тієї фотографії. Вона стояла на краю трояндового поля, кіптява сіро-чорна громада з каменю на тлі грозового неба, де хмари пливли в чотири боки, вздовж двох уцілілих Променів. Вона знала, що співають голоси — комала! комала! прийди-прийди-комала! — але сумнівалася, що співають їй чи для неї. Ні, звісно, ні, аж ніяк. То була Роландова пісня, призначена лише для нього. Але в Сюзанниній душі помалу зароджувалася надія на те, що вона не обов’язково мусить померти до кінця їхнього походу.
Бо бачила вона й інші сни.
Менш ніж за годину після сходу сонця (це сталося акурат на сході, ми всі кажемо «спасибі») на обрії вигулькнув помаранчевий транспортний засіб — щось середнє між вантажівкою й бульдозером. Широко відгортаючи свіжий сніг направо, збільшуючи й без того високий сніговий насип, він повільно, але впевнено посунув до них. Сюзанна здогадувалася, що на перехресті провулка Дивака й дороги до Вежі Заїка Білл (у тому, що за кермом снігоочисника сидів саме він, сумнівів не лишалося) розверне свою махину й поїде розчищати інший бік дороги. Може, він зупинявся тут — на чашку свіжого мастила, а не кави. Ця думка викликала в Сюзанни усмішку. І не лише думка. На даху кабіни було прикріплено гучномовець, з якого лилася добре знайома їй рок-н-рольна пісня. І Сюзанна радісно засміялася.
— «Каліфорнійське сонце», гурт «Рив’єрас»! Правда ж, класна пісня?
— Якщо ти так вважаєш, то так, — погодився Роланд. — Тільки тримай тарілку напоготові.
— На це можеш розраховувати, — пообіцяла вона.
До них приєднався Патрік. Як завжди звідтоді, як Роланд знайшов їх у комірчині, з собою в нього були альбом і олівець. Він написав великими літерами одне слово й показав його Сюзанні, знаючи вже, що Роланд майже не розбирав написаного, навіть якщо Патрік писав друкованими літерами, великими-великими. Слово в нижній чверті альбомного аркуша було «БІЛЛ». Горішню частину аркуша займало дивовижне зображення Юка, над яким у «хмарці» тексту стояло «ГАВ! ГАВ!». Малюнок Патрік недбало перекреслив, щоб Сюзанна не думала, буцімто саме його він хотів показати. І цей хрест на малюнку дуже її засмутив, бо під перехрещеними лініями Юк був як живий.
Снігоочисна машина зупинилася перед хатиною Дандело. Двигуна водій не заглушив, але музика стихла. З дверцят сидіння водія виліз височезний (щонайменше вісім футів) робот з блискучою головою, досить-таки схожий на Найджела з експериментальної станції «Дуга-16» та Енді з Кальї Брин Стерджис. Він підняв металеві руки й узяв їх у боки (якби Едді був з ними, він би неодмінно згадав С3РО з «Зоряних воєн»). Робот заговорив через підсилювач, і засніженими полями розлігся його гучний голос:
— АГОВ, Д-ДЖО! ЯК Ж-Ж-ЖИТТЯ-Б-Б-БУТТЯ?
Зі стійла покійної Ліппі вийшов Роланд.
— Хайл, Білл, — спокійно промовив стрілець. — Довгих днів і приємних ночей.
Робот повернувся. Його очі спалахнули яскраво-синім вогнем, Сюзанні здалося, що від подиву. Проте видимої тривоги він не виявив, і зброї в нього начебто не було. Втім, вона вже завважила антену, яка росла посеред голови робота — кружляла й кружляла в яскравому ранковому світлі, — і сумнівів, що зможе в разі чого збити її тарілкою, у неї не було. Помаленьку-потихеньку, як сказав би Едді.
— А! — вигукнув робот. — Стррр… с-с-ст… — Він підняв руку, в якій було цілих два ліктьових суглоби замість одного, і вгатив себе по голові. Усередині щось жалібно засвистіло — Уїіііп! — і робот закінчив: — Стрілець!