Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
Говорити Патрік не міг, зате міг жестикулювати. Крім того, його виражальні можливості розширилися, коли Роланд показав їм дивну знахідку, на яку натрапив у коморі. На одній з найвищих полиць лежав стіс дуже великих альбомів для малювання з написом «МІКЕЛАНДЖЕЛО, ДЛЯ МАЛЮВАННЯ ВУГІЛЛЯМ» на обкладинці. Вугілля в них не було, але біля альбомів знайшлися новенькі олівці «Ебергард-Фабер № 2», перев’язані гумкою. Дивною знахідка була переважно через те, що хтось (на здогад, то був Дандело) ретельно позрізав з усіх олівців гумки. Вони лежали окремо в банці біля олівців з кількома скріпками й гострилкою для олівців, схожою на свистки, що розташовувалися знизу на тих кількох Орізах, які залишилися в них ще з Кальї Брин Стерджис. Щойно Патрік побачив альбоми, його тьмяні очі загорілися і він, нетерпляче покрикуючи, жадібно простягнув до них руки.
Роланд глянув на Сюзанну, та знизала плечима й сказала:
— Побачимо, що він уміє. Особисто я вже здогадуюся. А ти?
Як виявилося, умів Патрік Денвіл багато. Він малював просто надзвичайно. Картинки заміняли йому голос. Писав він їх швидко і з помітною втіхою; їхня жахлива чіткість, здавалося, анітрохи його не переймала. На одній картинці було зображено, як Джо Коллінз розрубує довірливому гостеві голову сокирою. На губах чудовиська грала широка задоволена усмішка. Біля місця, де сокира зустрілася з головою, хлопець написав «ЧВАК!» і «ХРЯСЬ!» великими літерами, як у коміксах. Над головою Коллінза Патрік намалював «хмарку» зі словами: «На тобі, йолопе!» На іншій картинці сам Патрік лежав на підлозі, безпорадний від сміху, змальованого з жахливою чіткістю (навіть не було потреби в «Ха! Ха! Ха!» в нього над головою), а Коллінз стояв над ним, узявши руки в боки, й дивився. Аркуш з цим малюнком Патрік перегорнув і швидко-швидко намалював ще одну картинку: на ній Коллінз стояв навколішках, запустивши пальці Патріку в волосся, і наближував зморшкуваті губи до рота Патріка, викривленого в агонії від сміху. Швидко, одним тренованим рухом, не відриваючи кінчика олівця від паперу, хлопець намалював ще одну «хмарку» над головою старого і написав дев’ять літер і два знаки оклику.
— Що тут написано? — заворожений, спитав Роланд.
— «НЯМ! Смачно!» — прочитала Сюзанна. У тихому голосі вчувалася відраза.
Та, попри сумну тему малюнків, спостерігати за тим, як малює Патрік, вона могла годинами. І спостерігала. Олівець рухався надприродно швидко, і Сюзанні з Роландом навіть ні разу не довелося подавати хлопцеві одну з відрізаних гумок, бо потреби в цьому, здавалося, не було. Наскільки могла судити Сюзанна, хлопець жодного разу не помилився чи так обігравав помилки в своїх малюнках, що вони — ну, навіщо уникати певних слів, якщо вони правдиві? — ставали маленькими виявами генія. А вже готові картинки насправді були не замальовками, а закінченими творами мистецтва. Сюзанна вже знала, які картини писатиме Патрік (цей чи інший Патрік з іншого світу на Шляху Променя) олійними фарбами, і від цього знання її кинуло в піт і водночас обдало холодом. Хто сидів зараз перед ними? Без’язикий Рембрандт? Сюзанна раптом подумала, що Патрік був другим розумово неповноцінним генієм, що трапився на їхньому шляху. Чи третім, якщо рахувати не лише Шимі, а й Юка.
Усього раз його незацікавленість у гумках привернула увагу Сюзанни, й вона списала це на рахунок самовпевненості генія. Ні їй, ні Роланду жодного разу не спало на думку, що юний Патрік Денвіл цього світу міг і не знати про існування такої речі, як гумка для стирання.
Ближче до ранку третьої ночі Сюзанна прокинулася на сіннику, побачила, що Патрік спить поряд, і злізла драбиною вниз. Роланд стояв у дверях сараю, курив і дивився на подвір’я. Віхола вщухла, сніг більше не йшов. На небі сяяв пізній місяць, перетворюючи ковдру свіжого снігу на дорозі до Вежі в осяйне царство тихої краси. Повітря було нерухоме й таке холодне, що Сюзанна відчула, як замерзає волога у неї в носі. Десь віддалік гуркотів мотор. Що дужче вона прислухалася, то більше здавалось, що він наближається до них. Вона спитала у Роланда, чи є в нього якісь міркування з приводу того, що то таке і чим може для них обернутися.
— Я думаю, то робот, якого він називав Заїкою Біллом, розчищає сніг, — сказав стрілець. — Може, в нього на голові є така сама антена, як у Вовків, пам’ятаєш?
Забути таке вона не могла, про що й сказала.
— Може виявитися, що він вірний васал Дандело, — мовив Роланд. — Я, звісно, сумніваюся, але мені доводилося і не таке бачити. Будь готова метнути свою тарілку, якщо він розсердиться. А я триматиму напоготові револьвера.