Легенди Львова. Книга друга
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-441-091-2
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Легенди Львова. Книга друга». Краткое содержание книги:
До нового збірника легенд увійшли твори, опрацьовані на основі маловідомих записів та публікацій преси XIX — початку XX сторіч, давніх хронік та архівних матеріалів, а також записані від старих львів’ян Мечислава Ґубриновіча, Марії-Анни Голод, Степана Прийми та інших.
Читачів чекають зустрічі з батярами, водяниками, духами, чарівниками, зі скнилівськими та холмськими мудрагелями.
Для широкого кола читачів.
Минув тиждень, і надійшов лист з Італії від родичів, які повідомляли, що того самого дня надвечір Джузеппе Кастеллі упокоївся в Бозі.
Стара сукенка
Коли Анна Сальова — довголітня актриса міського театру відкрила у 1846 році першу антикварну крамницю — то була сенсація.
Сива елегантна бабуся господарювала в невеличкому приміщенні на вулиці Новій. Аби посприяти заслуженій акторці, львівські пані позносили до крамнички купу різних речей зовсім безкоштовно. Адже пані Сальова на старість зосталася без засобів до існування.
Тепер тут красувалося звалище немодних вже капелюшків, чепців, шалів, вилинялих суконь, побляклих коронок, меблевої оббивки, квітчастих камізельок і краватів. За вітриною виднілися потріпані томи французької енциклопедії, дешева біжутерія, вищерблені китайські віяла, порцелянові статуетки і чудернацькі вази. За кожною з цих речей ховалася своя історія.
Поволі до крамниці потяглися люди, які потребували грошей, зносячи те, що було колись для них дорогим.
З’ява зимового вечора старої пані була явищем звичним. Мала на собі зужитого плаща з обскубаним лисячим хутром. Жінка принесла вечірню сукню добряче побиту міллю. Навіть для такої невибагливої крамнички, як ця, то був дуже сумнівний набуток. Господині досить було тільки кинути оком, аби зробити висновок:
— Вона надто знищена. Я не можу її взяти.
— Але, пані, дуже вас прошу...
Тяжко відмовити, коли чуєш такий жалібний голос. Може бідолаха не має, за що їсти купити?
— Ну, добре, скільки?
— Ви мене не так зрозуміли. Я хочу її повернути.
— Повернути? — не зрозуміла пані Анна.
Старенька поклала сукню на ляду і хутенько вийшла, не додавши більше ані слова.
«Що вона мала на увазі?» — дивувалася пані Анна. Несамохіть узяла сукню в руки і розгорнула. Щось у ній було знайоме... Так, ось цей гафт... Вона впізнала! То була сукня, яку подарували їй на бенефіс тридцять шість років тому. Принесли її з салону мод пані Адамської.
В пам’яті забриніла музика, зринуло яскраве світло, кружляння пар, кавалери, шампан... Боже мій, як то було давно! Але що далі з тою сукнею? Вона пропала. Пропала з її театральної кімнатки. Хтось її викрав.
Пані Анна гарячково порпалася у своїй пам’яті. Підозра тоді впала на Адашинську. Така собі знедолена акторочка на третіх ролях. Але ніхто нічого не міг довести, бо Адашинська незабаром виїхала кудись зі Львова.
А далі? Що було далі? По сукні — ані сліду. Адашинська кілька років тому знову об’явилася у Львові і навіть зіграла кілька непомітних ролей.
Стривай... цей гострий носик... пивні очі... Невже то вона? Звернула мені сукню. Навіщо? Та ж її тепер хіба на шматки подерти... Певно, совість замучила.
Пані Анна поклала сукню на купу такого самого лахміття і перестала про неї думати.
Але небавом завітав до крамниці давній колега, так само актор, пан Коритко. Коли пані Анна побачила в його руках арфу, важко зітхнула. Ще би! Той Коритко вже не перший раз приносить подібний непотріб, а потім торгується за кожен гріш, мовби йшлося про неабиякий скарб.
— Пане Едзю, нащо ви то трагаєте? Де я це щастя поставлю? Ту вже скоро не буде де ногою ступити.
— Але, пані Нусю, то є грецька арфа! На ній грала ще та панянка, котра ся в морі з великої любові втопила.
— То ніби котра?
— Сапфо! Не чулись-те?
— Майте Бога в серці! Та ваша панянка втопилася дві і півтисячі років тому.
— Ну! Самі видите, який це скарб!
— Два золотих і ні цента більше.
— Два золотих! За арфу Сапфо!
— В мене крамниця, а не музей.
— У Відні за неї дали б тисячу!
— То чого не поїдете до Відня?
— Пані Нусю, позавчора я мав на обід хліб з мармулядою. Вчора — хліб з мармулядою. Нині...
— ...знову хліб з мармулядою?
— Не! Нині я сказав собі: Едзю, ти маєш такий скарб, а пухнеш з голоду! І я взяв цю арфу, котра в нашій родині зберігалася ще з часів...
— ...цезаря Октавіана, — зі скрухою хитала головою пані Анна.
— То ви знаєте?
— Бо я вже то чула, коли-сьте притарабанили того поточеного шашелем фотеля, в якому Юлій Цезар відпочивав перед смертю.
— Добре — десять золотих. Віддаю задармо.
І тут пані Анна згадала про сукню.
— Слухайте, ви знали таку Адашинську?
— Мілю? Ви ще питаєте! Знав ще ліпше, як вас. Або що?
— Чим вона тепер займається?
— Гадаю, пере сорочки янголам у небі.
— Як то? Вона що — вмерла?
— Минулого літа.
Пані Анна відчула, як холод побіг у неї по спині.
— Що вам є? — сполошився пан Коритко.
— Перед хвилею була в мене.
— Адашинська? То неможливе!
Та коли пані Анна переповіла свою пригоду, пан Коритко зблід і притис арфу до грудей.
— Зна... зна... знаєте, пані Нусю, піду я.
— І забираєте арфу?
— Е-е, видите, ліпше я її покладу, де взяв.
— А де ви її взяли?
— В нашому театрі.
— Умгу. Так я собі й гадала.
— Власне. Волію то зробити за життя, аніж маю потому по смерти валансатись.
Підземні духи
Про таємничі підземелля, які знаходяться попід старою частиною нашого міста, оповідають справді моторошні історії. Одні кажуть, що там живуть духи померлих львів’ян, інші переконують, що то не духи, а такі самі люди, як ми, тільки позбавлені найменшої інформації про наш світ. Ще хтось доводить, що, потрапивши у підземну частину міста, мовби переміщаєшся у часі — і тоді з’являються давні будівлі, вулиці, люди. Єдине, в чому сходяться всі, — це в тому, що проникання туди завше сповнене небезпеки.
Ще перед війною з підвалів багатьох будинків можна було спуститися в підземелля — чи то піднявши важку металеву ляду в підлозі, чи то пробивши тонку цегляну стіну. У совітський час усі ті входи замурували, щоб не виникло якоїсь провокації на зразок тієї, яка трапилася одного року на жовтневу дефіляду, коли центральні вулиці міста затопила каналізація і перешкодила святковому маршу трудящих. Підозра впала на лютих бандерівців, які могли ще чаїтися у підземеллях.
Одну з таких історій, яка трапилася у 1932 р., оповів мені пан Роман Бар. Він був тоді молодим парубком. Його увагу давно вже приковувала стіна у підвалі. Десь він чув, що тудою можна потрапити у підземелля. Одного вечора озброївся ліхтарем і ломиком і спустився до підвалу. Як він і сподівався, стіна розвалилася від перших кількох ударів, і перед ним зазяяв чорний тунель. Запах цвілі й вологи війнув в обличчя.
Роман, присвічуючи ліхтарем, рушив у темряву. Ця мандрівка тривала досить довго, поки вдалині не заблищало світло. З кожним кроком підземний прохід усе розширявся і розширявся, й ось Роман і справді опинився перед освітленою кам’яницею. У вікнах виднілися люди, і звучала музика. Біля будинку стояло кілька карет і фіякрів. На козлах дрімали візники в чорних фраках і циліндрах.
Роман рушив далі і незабаром удалині знову побачив освітлені вікна. Правда, цього разу їхнє освітлення було тьмяне. Довкола кам’яниці панувала неприємна тиша.
Роман не став стукати. Обережно відчинив двері і зайшов у просторий передпокій, скупо освітлюваний свічками. З кімнати праворуч долинало приглушене шемрання. Тамуючи в собі ляк, почав скрадатися навшпиньки до кімнати, коли несподівано хтось його схопив за руку. Роман рвучко обернувся і побачив панночку в чорній сукні.
— Чому ви так пізно? — спитала вона. — Ми вас чекали вранці.
Роман не знав, що відповісти, і з вуст його долинуло невиразне мурмотіння.
— Вона ще сподівалася вас побачити...
Хотів спитати — хто? — але стримався.