Легенди Львова. Книга друга
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-441-091-2
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Легенди Львова. Книга друга». Краткое содержание книги:
До нового збірника легенд увійшли твори, опрацьовані на основі маловідомих записів та публікацій преси XIX — початку XX сторіч, давніх хронік та архівних матеріалів, а також записані від старих львів’ян Мечислава Ґубриновіча, Марії-Анни Голод, Степана Прийми та інших.
Читачів чекають зустрічі з батярами, водяниками, духами, чарівниками, зі скнилівськими та холмськими мудрагелями.
Для широкого кола читачів.
Пан у халаті
Подорожні, які зупинялися у старій будівлі готелю «Жорж», нарікали на кімнату № 11, де траплялися дивні речі. Нічліжанам уночі з’являвся якийсь старший пан у довгому обтріпаному халаті й нічному ковпаку на голові. Він міг сидіти собі в кріслі і попихкували люлькою, а міг ворушити кочергою вогонь у коминку, або ходити з кутка в куток, голосно зітхаючи і нарікаючи. Однак при першій же реакції обурення він з риданнями зникав і більше тієї ночі не турбував. Хоча слід сказати, що рідко хто після цього міг спокійно заснути.
Слава про цю кімнату швидко поширилася по всій Галичині, і настала нарешті така пора, що ніхто вже не бажав у ній поселятися. А проте це не означає, що кімната пустувала. Привид чоловіка у халаті товкся там щоночі, а його стогони чути було у сусідніх покоях. В результаті уже три кімнати перестали приносити прибуток власникові готелю. І це незважаючи на те, що готель «Жорж» був улюбленим місцем постою українського духовенства.
Та привидові чоловіка у халаті однієї кімнати виявилося замало і він почав провідувати обидві сусідні, викликаючи нічні дрижаки у суміжних покоях. Постала реальна загроза, що скільки б кімнат не пустувало, а привидові усе буде мало і він продовжить захоплювати нові території.
Врешті старий готель у 1894 р. зруйнували і під підвалом відкопали скелет невідомого в зотлілому халаті і нічному ковпаку. На шиї він мав міцно затягнутий шнурок, який свідчив про те, що його задушили. Невідомого поховали і розпочали розслідування. Для початку поліція виписала з готельного журналу імена усіх чоловіків, які зупинялися в 11 кімнаті до того, як там почало страшити. Список виявився досить поважний, але поволі вдалося виявити, кому належав скелет: поміщикові з Чорткова. А задушив його у 1844 році зять.
В новому готелі, який перейняв стару назву, духи вже нікого не турбували.
Сумна панна
Зате привид панни в «Англійському готелі» на початку XX століття був не такий надокучливий, навіть, я б сказав, аж надто інтелігентний. Панна інколи могла несміливо постукати у чиюсь кімнату і попрохати скляночку молока. Якщо його не виявлялося, панна з тихим жалібним плачем відходила і щезала у глибині коридору, шурхочучи довгою сукнею. А якщо у когось таки молоко знаходилося, вона невимовно тішилася.
Розгадку цього духа розв’язали під час Першої світової війни, коли у підвалі натрапили на тлінні останки молодої жінки і немовляти. Обоє були отруєні.
Вбивцю виявили досить швидко. Ним виявився колишній наречений панни, який знайшов собі вигіднішу партію, а коли покійна стала йому погрожувати, що прийде на його шлюб із дитиною, розіграв перед нею сцену примирення, запросив до готелю і там отруїв.
Кімната № 13
Тринадцятого номера будинку на жодній вулиці старого Львова не існувало. Натомість чіпляли номер 11 «а», а наступний будинок був уже №15. Але не тільки тринадцяті номери будинків були відсутні, не мали також тринадцятих номерів кімнати у готелях. І тільки в готелі «Европейський» 13 номер в певні години ночі таки з’являвся.
Це був один з найстаріших готелів, відкритий у 1804 р. на площі Марійській, 4. Якщо хтось із постояльців готелю, почувши галас, піднімався з ліжка і виходив у коридор, то з жахом протирав очі: кімната-привид, якої раніше не було, стрясалася від гармидеру. Чувся різкий стукіт, важкі удари, свист, траскання дверима, дзижчання, тупіт безлічі ніг, пересування меблів і ліжок, лунали чиїсь голоси, сипалося скло, щось падало і з тріском ламалося. При цьому з-під дверей вибивався тоненький струмінь світла.
Жодні стукання в двері й заклики затихнути не допомагали, але коли мешканці будили власника готелю і поверталися з ним на місце події, кімната № 13 зникала безслідно. Так тривало доти, доки будівлю не зруйнували і не збудували новий готель.
Пан у капелюсі
Чоловіка у фетровому капелюсі з цигаркою можна було помітити у 1920-тих роках опівночі на зупинці трамваю «двійка» на вулиці Сиктуській. Трамвай о такій порі уже не ходив, але чоловік терпляче стояв, курив і чекав. Пізні перехожі, минаючи таємничого незнайомця, могли помітити на його грудях вогнестрільну рану, що солилася кров’ю.
Одного разу якась жінка, повертаючись напідпитку у веселій компанії, побачивши привид чоловіка в капелюсі, істерично закричала:
— Ґєню! То ти жиєш, свинтуху?! А кого ж я тоді поховала?!
Тієї ж миті привид зник і більше вже не з’являвся.
Поштар
Привид горбатого поштаря з великою торбою, набитою листами, ходив маленькими вуличками Личакова, де розташувалися приватні будиночки, і кидав до скриньок листи. Однак, коли господарі виходили, щоб забрати пошту, то виявляли скриньку порожньою.
Бачили його тільки вечорами, інколи він забрідав на Кайзервальд і сидів там на лавочці, уважно переглядаючи пошту. Коли хтось до нього наближався, хутенько тікав і розчинявся у повітрі.
Доріжка-привид
На Личаківському цвинтарі є один непримітний прохід між гробівцями, завернувши у який, водночас потрапляєш у пастку і стаєш жертвою блуду. Це означає, що доведеться довго і нудно блукати поміж гробівцями, заки виберешся на якусь нормальну доріжку, яка виведе тебе з цвинтаря.
Люди, які потрапляли у цю пастку, могли блукати годинами і весь той час були, мовби відрізаними від усього світу. До їхніх вух не долинали жодні звуки міста. Неймовірна мертва тиша оточувала звідусіль, не чути було навіть власних кроків. Здавалося, наче хтось тобі в одну мить залив воском вуха. А в повітрі чувся різкий запах мокрої землі, цвілі, зогнилих дощок і прілого листя.
То було настільки моторошне відчуття, що людей охоплювала паніка, вони кидалися бігти простовіч, перестрибуючи через могили, заплутуючись у високій лапатій папороті та пагонах плющу. Але саме це й рятувало від блуду, тільки на бігу й вдавалося вирватися із заклятого кола.
Дивне видиво
На Кастелівці, яка отримала свою назву від імені архітектора Антоніо Кастеллі, у 1751 році сталася дивна пригода.
Одного осіннього вечора повертався архітектор у бричці до своєї вілли. Любив правити кіньми сам, цього разу теж не взяв кучера. І ось, коли вже додому лишилося зовсім недалеко, зауважив, що на дорозі хтось стоїть. Що ближче він під’їжджав, то увиразнювалася постать якогось чоловіка у чорному плащі. Антоніо закричав йому, щоб вступився і спробував стишити коней, але ті мчали просто на чоловіка.
Архітектор відчув, як мурашки побігли по спині, і про всяк випадок намацав рукою пістолета, бо подумав, що, можливо, його підстерігає розбійник. Він з усієї сили натягував віжки, намагаючись спинити коней, проте вони його не слухали і мчали вперед. І ось, коли вже до дивного чоловіка залишалося з десяток метрів, Антоніо упізнав у ньому свого брата Джузеппе, який кілька місяців тому повернувся до Італії.
Раптово коні шарпнулися убік, а брат архітектора став рости і рости, витягуватися в повітрі, аж поки не розплинувся. Щойно після цього коні заспокоїлися і побігли учвал. Під’їжджаючи до вілли, Антоніо побачив знову свого брата, який піднімався сходами на ґанок, а потім увійшов до будинку.
Антоніо зіскочив з брички і кинувся додому. У вітальні застав дружину на канапі за вишиванням. І більше нікого.
— А де мій брат Джузеппе? — спитав він. Дружина дуже здивувалася, вона була сама і ніхто сюди не заходив. А Джузеппе, як відомо, в Італії, і судячи з його останнього листа, не збирався до Львова.
— Але ж я щойно стрівся з ним на дорозі, а потім бачив, як він заходить до будинку!
Антоніо не заспокоївся поки не перепитав усіх слуг, але ніхто не бачив його брата.