Ольга Токарчук. Останні історії
- Автор: Токарчук Ольга
- Год: 2007
- Язык: украинский
- ISBN: 966-7007-59-6
- Переводчик: Ярина Сенчишин
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ольга Токарчук. Останні історії». Краткое содержание книги:
А один із них, той найважливіший, зі зірочками на погонах, був родом із жаху. Спочатку я думала, що це дві особи двох офіцерів, з такою самою ходою, з протезом замість руки, обтягнутими чорною рукавичкою. Був кимось іншим, коли заходив сходами до школи і кимось іншим, коли виходив. Щойно тоді, коли я побачила його спереду і наші погляди на мить перетнулися, я зрозуміла нарешті правду: ліва частина його обличчя була спотворена, мертва, стягнута шрамами, як гримасою болю. І його ліва рука була дерев’яна. І ліва нога не встигала за правою, обтягувалася, залишалася ззаду. Тому, коли він заходив, я бачила його правий бік — молоде обличчя зі світлим оком, прямим сильним носом і рукою, яка підносила до рота цигарку. А коли виходив, був клубком болю, істотою, котра якимось дивом пережила кінець світу і — попри все — вирішила жити далі.
Я вдягнула свою найкращу квітчасту сукню, підвела вуста яскраво-червоною помадою і пішла до школи. Я не знала ні що зроблю, ні що скажу, щоб зачарувати подвійного чоловіка, аби дав нам спокій.
Так я опинилася перед Юрієм Ліберманом. Він сидів, я стояла. На столі лежав пістолет. Його дуло цілилося у кахельну піч. Я з порогу йому сказала, що мій чоловік, може, має польське прізвище, але він не поляк і що ми обоє — уніати, а оскільки живеться нам добре, бо я гарна господиня, а мій чоловік практичний мужчина, то можуть знайтися люди, які нам заздрять і нас обмовляють. Я зрозуміла, що лепечу, як дівчинка. Цей згусток брехні був жалісливий. Вони ж мають папери, а в них графи з присудами. “Люди, напевно, тебе не люблять. Ти така безсоромна”, — сказав він по-російському й усміхнувся здоровою половиною обличчя. Друга половина залишалася нерухомою.
Я намагалася з тієї подвійності відчитати присуд. Хтось постукав і зайшов. Зателефонували. Ліберман перестав звертати на мене увагу і зайнявся чимось іншим. Я втратила впевненість і відступила до дверей. Я бачила обличчя лейтенанта Лібермана раз з одного раз з другого боку, бо він зі слухавкою у руках ходив по кімнаті. Його погляд неуважно ковзав по моїх мештах, ногах і сукні.
— Прийди увечері. Тепер не маю часу, — звернувся він до мене і поклав слухавку.
Я сказала Петрові, що йду до тітки Маринки. Перед виходом крадькома випила горілки, а він на підлозі в кухні бавився з Лялькою.
Я прошмигнула вздовж парканів, перескакуючи з однієї тіні від місяця на іншу. Я відчувала, що зігрілася, і сукня під пахвами була мокра від поту. Вартовий не хотів мене впустити, прицілився у мене з карабіна і сказав: “ухаді, женщіна”, тому я стала в тіні дерева і, переступаючи з ноги на ногу, дивилася у вікна школи. Сукня під пахвами висихала, і я почала тремтіти. “Нехай тебе шляк трафить, Лібермане, ти большевику”, — тихо зі злістю повторювала я і вже хотіла повертатися, коли у вікні побачила мертву половину його обличчя. Він не бачив мене, дивився у небо на місяць, може, вдивлявся у нього, як у дзеркало — адже вони обоє мали по два обличчя.
Тремтячи я вийшла з тіні. Обличчя у вікні на мить повернулося до мене і зникло. Невдовзі він з’явився на сходах і чекав. Вартовий вдав, що бачить мене вперше. Ліберман повів мене шкільним коридором сходами догори, де ми жили з Петром після весілля. Вів мене до себе, сонна версія нареченого. Я знала кожну дошку на підлозі, кожну риску на стіні. У нашій колишній спальні далі стояло старе двоспальне ліжко, занадто обдерте, щоби брати його до нового дому. Там він сказав мені сісти. Повільно методично роздягаючись, запитав мене: “Як ти називаєшся?” Мундир перекинув через високе бильце ліжка. Я відповіла і назвала дані Петра, навіть з датою народження. Я бачила тепер, що весь лівий бік лейтенанта Лібермана спить — ліва рука, яка закінчувалася протезом, безвладно звисала вздовж тулуба, ліва нога була закута у якусь шину, що виблискувала в місячному світлі. Не соромився мене, ніби я не була людиною.
Коли на мене ліг, я подумала, що маю до справи тільки з тою живою половиною. Його тіло було спритне і впевнене. Наприкінці сказав мені, що я гарна, але якось неуважно, бо не дивився на мене, тільки так, ніби треба було щось кинути у простір, поміж обліплені шпалерами стіни учительської спальні.
Коли я вернулася, Петро і дитина вже спали. Я налила в мидницю води і милася у темній кухні.
Тремтіння від огиди — звільняло від гріха. Відразу після того нестерпні уколи сорому. Не думай про це, П’ятнице, з тонкими губами, у червоній сукні. Під бляхою гаснув вогонь.
Я ходила до нього ще кілька разів і це мала бути жертва. Східний скалічений божок, непередбачуваний у своїх бажаннях, готовий на все. Я заплющувала очі, коли це відбувалося. Відвертала голову в бік подряпаної стіни, але він притягував моє обличчя до свого. Хотів, щоб я на нього дивилася. Потім я почала за ним тужити, за запахом цигарок, яким просякнув чужий ворожий мундир, за несподіванками, які несе кожен вираз його обличчя. Був живий і мертвий. Був ніжний і жорстокий. Спав зі мною, а потім засуджував людей на смерть. Його мерзенна влада, подібна до застигаючої галерейки, і моє бажання підкоритися їй, втопитися, завмерти в русі, звільнитися від потреби виконувати будь-який рух. Я бачила його того дня, коли приїхав військовим автомобілем наглядати за вивозом Стадніцкої з батьками, Руцінськіх та інших сусідів. Нагадував птаха, бо мав такі порожні очі, як півень. Кажуть, що росіяни — емоційні та сентиментальні. Цей був інший. Може, взагалі не був людиною. “Хто ти такий? ” — питала я його, або “Що з тобою?”. Я проводила пальцем по довгому шрамі, що тягнувся впоперек його грудей. Усміхався, сягав за цигаркою, але ніколи нічого мені не сказав.
Ми дивилися через вікна в кухні на людей, які з валізами і клунками формували довгу безнадійну колону. Світало. Я взяла на руки сонну Ляльку, Петро курив. Чи наш будинок мав над дверима ангельський знак, намальований кров’ю? Юрій Ліберман стояв в авті, повернутий до нас тією половиною обличчя, на якій неможливо було помітити жодного почуття. “Що сталося? Чого не ми? Певно, завтра”. “Довідається раніше чи пізніше”, — думала я. І потім цілими днями про це запитував, щоразу з більшим відчаєм: “Чому не я?”
Невдовзі я зрозуміла, що вагітна. Пішла до тітки Маринки і розказала їй усе. Вона вдарила мене в лице. Тоді повела в сусіднє село, а там стара жінка на ім’я Матрьона зробила так, що я скинула. Я залишилася на ніч у тітчиному домі, а вона пішла до Петра сказати, що мені стало погано. Хворіла я місяць. Маринка сиділа коло мого ліжка, бо я хотіла померти, хотіла, щоб на мене впала Божа кара. Вона думала, що мені шкода дитини. Але я хотіла померти з туги.
Якось з’явився російський солдат, порозмовляв з Маринкою в дверях і пішов. Вона не сказала мені, чого він приходив. Сказала тільки про Петра: “Мусиш навчитися кохати його так, ніби він слабший від тебе, не сильніший”.
Командування перенесли в інше місце. Невідомо куди. Маринка дала мені потім маленький згорток від Лібермана, який приніс той солдат. Там була адреса, записана на шматочку сірого паперу по-російському, був золотий ланцюжок із хрестиком, кілька перснів, а також шматок тканини, який виглядав так, ніби його відірвали від військової сорочки. Я загорнула усе в папір і закопала в саду під сливою. Запізні лий дитячий похорон.