Сторожова застава

— Мирку, ти куди? — крикнув Вітькові хтось із хлопчаків.

Вітько не відповів. Його сорочка лопотіла на вітрі, і земля ніби сама кидалася під копита коневі. За якусь хвилину він уже наздогнав задніх вершників. Ті саме під'їжджали до воріт, і дехто вже витягував стріли з сагайдаків.

Попереду римівської дружини височів Муровець. З його правої руки звисала на ремені кована довбня. Ліву він приклав до лоба і вдивлявся у щось, видиме лише йому.

— Здається, то не половці, — нарешті сказав він. — Ні. То... Та це ж князь Володимир Мономах!

— Ху-х, — з полегкістю видихнув дід Овсій. Затим озирнувся, його очі спинилися на Вітькові і дід сказав: — Ну, Мирку, спасибі тобі!

— За що? — здивувався Вітько.

— Як за що? За те, що від сорому нас усіх спас!

— Я? Від сорому?

— Атож. Бо якби не ти, то князь Володимир оце любісінько увірвався б у Римів, розумієш? І тоді б ми отримали на горіхи за те, що проґавили його з'яву. Бо на його місці могли бути половці. Та що там князь! Найгірше те, що його гридні-злидні дерли б носа і всіх нас називали лопухами, як ото лубеньських. А так — дулі їм! — І дід не втримався, пригорнув Вітька до кістлявих грудей. — Молодець, хлопче!

— Годі, діду, — обізвався Муровець, — готуймося до зустрічі.

Вершники були за десяток кроків від воріт, коли ті відчинилися. Передній, приземкуватий воїн у червоному плащі-корзні влетів у браму і на повному скаку зупинив свого білого, як сніг, коня. Його ліва брова здивовано смикнулася вгору. Схоже, він не сподівався, що римівські дружинники так швидко зберуться біля воріт, та ще й озброєні.

— Це князь Мономах, — прошепотів дід Овсій Вітькові.

Вітько вражено дивився на вершника. То ось який він, Володимир Мономах, про якого у Римові було скільки розмов! Олешко, наприклад, стверджував, що таких справедливих людей, як Володимир Мономах, на всій Русі ще пошукати треба. От вділили йому київські князі чернігівської землі, а він взяв та й поступився нею на користь іншого князя, бо той мав на неї більше прав. А що вже хоробрий! З дванадцяти років бере участь у битвах. І, як казав дід Овсій, завжди був попереду свого війська.

А ще він мудрий. Кілька років тому переяславську землю безперервно терзали половецькі орди. І нічого не можна було вдіяти, бо на кожного переяславського воїна припадало чи не семеро половецьких. Та коли в Переяславі став княжити Володимир, він уклав з ханами угоду про ненапад. Щоправда, хани її час від часу порушують — тихцем посилають за Сулу своїх розбишак, а самі вдають, що нічого не відають. А от Мономахові переходити за Сулу не можна, бо він змушений був на вимогу ханів віддати заручником свого улюбленого сина Святослава. І коли що — йому першому половці знесуть голову...

А що знав Вітько про нього у своєму двадцять першому столітті? Лише те, що князь носив важку шапку, яка так і називалася — шапка Мономаха. Але правда це чи ні, Вітько сказати не міг, бо князь був простоволосий і його русяве волосся перехоплювала стрічка.