Сторожова застава

Володимир Мономах

Спостережник Панько сидів на нижньому щаблі, помацував ногу в котику і люто лаяв невідь-кого. Він щойно злізав із сторожової вежі і оступився на рівному.

— Ох же ж і розтелепа, — сказав йому дід Овсій. — Навіть лазити по людському не вмієш.

Спостережник хотів відказати щось гнівне, але стримався. З дідом заводитися було марно. Мало того, що він старший і теж гострий на язик, так ще й Іллля Муровець за ним руку тягне в усьому...

Тож спостерігач закотив холошу і, зціпивши зуби, спостерігав, як набрякає його нога.

Дід Овсій помацав її і співчутливо похитав головою.

— Без доброго костоправа не обійтися, — крекнув він і погукав. — Гей, хлопці, а зганяйте-но хтось до діда Микитки!

Тоді поплював на руки і подерся по хиткій драбині на вежу. Вітько з заздрістю спостерігав, як дід, майже не нахиляючись до драбини, спритно долає щабель за щаблем. За якусь мить дід уже стояв на спостережному майданчику і, приставивши долоню до лоба, уважно видивлявся за Сулу.

Проте, мабуть, нічого підозрілого не виявив, бо за хвилину глянув униз і гукнув:

— Мирку, де ти там? А лізь-но сюди...

Вітько став поруч з дідом і в нього перехопило подих.

У своєму житті він вилазив на найвищі скирти, дахи та дерева, але забиратися на таку височінь йому ще не доводилось. Темно-зеленаві очерети, рясно помережані минулорічними жовто-брунатними качалками, погойдувалися так далеко внизу, що й шурхоту від них не було чутно. Та що там очерети — навіть качки, що інколи перелітали з одного чистоводу на інший — і ті літали нижче від нього, Вітька!

А що вже видко! До самісінької Сули, яка у справжньому Вітьковому житті була за сім кілометрів (коли обходити болото) від Воронівки.

— Ну, як — гарно? — перепитав дід Овсій.

— Клас! — щиро видихнув Вітько.

Нараз сторожова вежа похитнулася від різкого подуву вітру і Вітьковое серце завмерло.

«А раптом вона не витримає і впаде?» — подумав він і вчепився в поруччя з такою силою, аж побіліли кісточки на пальцях.

А от дід Овсій лише вдоволено пирхнув, коли його полотняна сорочка наповнилася вітром і стала схожою на вітрило.

— Бачиш Змієву нору? — тихо запитав він.

Вітько придивився. Поміж Сулою і тим місцем, звідкіля він вибрався у цей світ, неспішно роз'їжджало двійко вершників.

— Вони там розгулюють на той випадок, коли нора відкриється знову, — півголосом, наче повіряв якусь таємницю, сказав дід Овсій.

Вітько відчув, як в його душу хлюпнуло теплом. Отже, не чужий він цим гарним людям! Вони хочуть йому добра. Вони хочуть повернути його додому. До мами і татка. Навіть не дивлячись на те, що тітка Миланка і слухати не хотіла про наступне Вітькове щезнення.

— Дякую, — ледь чутно мовив він.

Дід Овсій ніби не почув. Він не відводив погляду від неозорого степу, що розкинувся далеко за Сулою.

Вітько теж деякий час дивився у той бік, проте нічого особливого не завважив. Хіба що ген на обрії повільно пересувалося кілька маленьких цяток. Незабаром вони щезли і Вітько знічев'я перевів погляд туди, де мала бути Лящівка. В його двадцять першому столітті між нею і Воронівкою зеленіли невеличкі діброви, рясно помережані луками та пасовиськами. Але зараз перед його очима постали такі густі ліси, що й просвітку межи ними не було. Хіба що де-не-де поміж дерев проглядала вузька звивиста дорога.

Такі ж неозорі ліси розкинулися і по ліву руку, де мало бути село Мохнач.

Вітько вже хотів знову перевести погляд за Сулу, як раптом завважив на мохнацькому узліссі якийсь рух. А ще за мить з лісу вихопилося кілька вершників і галопом помчали до Римова. За ними вихлюпнулося ще з десяток вершників. І ще...