Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
— Це надто мудре і надто складне для мого розуму, вічна Августо, тяжко мені пійняти твої слова… Ти ж знаєш, що я виховувався між найдикіших варварів, тому мислити вмію лише як дикун: один — це один… а два — це два… Великий Феодосій Август рік на смертному ложі: «Ділю я свою імперію, наче яблуко, на дві половини… Ось partes occidentis… ось partes orientis… Цісар Заходу і цісар Сходу… Не один, а двоє…
І по-простацьки почухрав голову, прошиваючи Августу таким викличним поглядом, що вона вже не мала сумнівів: не двадцяти, а щонайбільше трьох Аеціїв вартував би Аспар, — вона недооцінила противника… Але, чим швидше меншало легковаження, з яким вона спершу до нього поставилася, тим сильніше росла ненависть. Як же шкода, що цей спритний нахаба зможе безкарно відійти з-перед її лику, виносячи цілими обидві руки, ноги та зіниці… «Слід би вже з ним закінчити, — подумала. — Не годиться, щоб своєю повною вивертів і спритною мовою наражав маєстат на зневагу… »
Але чи повинна вона вести далі розпочату гру, вдаючи що приймає все, ним сказане, за добру монету, — чи відразу кинути йому під ноги, наче кістку оскаженілому від голоду собаці, оті нещасні умови?!…
Ті умови!… Вона обдумала їх спільно з Аспаром, Феліксом і Фавстом… Як же вона їх усіх ненавиділа в той час, коли вони змушували її пожертвувати зневаженим маєстатом на олтарі блага й безпеки Італії!… Її губи рухалися у беззвучній молитві — просила в Христа дару спокою і смирення… Коли прийде жахлива хвилина приниження, коли треба буде назвати умови, — хай же справить Христос, щоб вона на заридала або не кинулась на зухвальця зі зброєю, схованою в широкому рукаві…
Доки Плацидія розмірковує та молиться, погляд Аеція знову біжить до однієї з дів на мозаїчній підлозі. Особливо його цікавить лампа в руках цієї діви: не йдеться навіть про полум’я барви гранату, — полум’я, якого й справді ніколи ніде ніхто не бачив, але чому ж ця лампа, схожа формою на дуже зменшений франконський щит, має по боках два рівновіддалені від центру отвори?… Який же дурень се складав!… малий Карпіліон і той уже знає, що, коли в лампі пробити отвори, то вся олива відразу ж витече…
— Хоч би все те, що ти сказав, і було правдою, Аецію, — знову лунає голос Плацидії, — воно тебе не оборонить від звинувачення, що служив ти проти законного владаря… якщо не раніше, то тепер… Чи ж не поспішав ти Іоаннові на поміч, ведучи тисячі й тисячі диких войовників?… Чи ж не з твого наказу палають села і ліси довкола Аквілеї?… Чи ж не через тебе в бою проти цих дикунів полягла не одна сотня вірних імператорських солдат?…
Здивований погляд Аеція переноситься з мозаїки на обличчя Плацидії: ця лампа знизу перетята потрійною хвилястою лінією…
— Твоя Вічність зволить неслушно судити Аеція, — відповідає він. — Я не йшов під Аквілею, щоб відомстити за страченого Іоанна, — хай демони мене вхоплять, якщо брешу! — і не хотів я воювати проти вірних імператорських солдат… Хотів лише чути таку силу за собою, щоб могти безкарно й безпечно постати перед цим священним ликом, як тепер стою, і мовити: вислухай мене, вічна Августо…
Пам’ять хутко відступає далеко, далеко, у давноминулі часи: так, ось те, що йому потрібне, тільки змінити особу, місце і от…
От…
— Вислухай мене, вічна Августо… Давно, давно, коли було тобі всього шість весен, а твоєму слузі Аецію чотири, — твій вічний батько переміг поган саме тут, під Аквілеєю. І саме в цьому домі, у цьому ж атріумові, де ми стоїмо, — як сьогодні твій, так після тієї звитяжної битви розмістився двір батька твоєї вічності… Там, де ти стоїш, стояв великий імператор, Феодосій, а там, де я, — сотник Гавденцій. І вічний Август зволив спитати сотника: «Чи маєш сина, найвідважніший із жовнірів моїх?..» «Маю, владарю», — відповів сотник… «Як його звуть?» «Аецієм, о вічний»… І тоді свята долоня торкнулась ласкою маєстату жовнірського плеча, а святий цісарський голос рік: «Ми хотіли б, щоб твій син, Гавденцію, так служив нашим дітям, як ти служиш нам… » Почувши сі слова, сотник Гавденцій схилив коліно, як я його зараз схиляю…
Рука у широкому злототканому рукаві швидко наближається до грудей, що високо здіймаються у прискореному диханні: тримати… тримати… тримати сильно, щоб від раптової радості й гордості не вискочило з тіла повне щастя серце… Перемогла, звитяжила, розчавила!… Чи ж могла вірити, мріяти, снити, що це трапиться насправді?… Який же добрий і милосердний Христос! Переповнив радістю серце вірної своєї слугині, а ворога її принизив… Ось хвиля розплати… хвиля компенсації й помсти за безсонні, повні гризоти й тривог ночі… за повні слабості й принижень дні… Чи ж дозволить вона швидкобіжному часові понести цю хвилю, не наситившись нею доволі?… Ніколи, ніколи!