Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
Але ось вибила година, коли престол Флавіїв, Валентиніанів та Феодосія захитався під колишнім primicerius notariorum, а золота діадема, здавалося, що далі, то болісніше стискала сивіючі скроні. Тоді згадалася приязнь, якою сина Гавденція обдаровував могутній король диких гунів, і значення Аеція відразу зросло, висуваючи його на одне з чільних місць у сторонництві, що єдину допомогу від надтягаючої зі Сходу бурі вбачало в Аецієвому приятелеві Ругілі. Аецій вирушав до Паннонії як могутня підпора трону і табору. Натомість повертався звідти не лише вождем, а й втіленням сторонництва, як його воскреситель і месник за страченого імператора… Отож, коли звістка про гунів, що стояли під Аквілеєю, блискавично розійшлася усією північною Італією, — здавалося, ніхто не мав сумнівів, що тепер настануть вирішальні події. Зачинена в Аквілеї Плацидія стояла перед лицем поразки, а табір Іоанна, уособлений Аецієм, здобував перевагу: розпочате змагання з жінкою, якому, здавалося б, поклала край смерть Іоанна, зухвало розсідалося на аркушах історії, вимагаючи для себе ще одного розділу…
Чекаючи на оті вирішальні події, імператорський двір в Аквілеї проводив млявотічні години у неспокої, безсонні та безплідних міркуваннях, що слід чинити. Отож на достойників та дворян справжнім громом вдарила несподівана звістка, що Аецій, якого завдяки гунській допомозі вважали непереможним, висловив бажання примиритися з вічною Плацидією Августою як законною спадкоємицею багряниці Валентиніанів та Феодосія. Це було справжнім ударом для тих, які вже кілька днів подумки зізнавалися у своїх зв’язках із табором Іоанна; але здавалося, що не менший неспокій ця звістка викликала у вірних прихильників феодосієвого дому. Що за цим ховається?… Як це закінчиться?… Аспар, люди якого принесли з-за стін цю новину, повідомив Августу, що Аецій вимагає заручників, які мали б гарантувати його безпеку перед ликом володарки.
Усі ці дні Плацидія вдавала, що вона цілковито легковажить небезпеку, якою міг би їй загрожувати Аецій. Але тепер не могла стримати радості.
— Отже, піддається? — гукнула.
Аспар, посміхаючись, здвигнув плечима.
— Аж ніяк, о вічна… Він лише бажає особисто запропонувати тобі свої умови.
Вона не дозволила йому далі говорити. Спалахнула шаленим гнівом. Як се?… якийсь там Аецій, жалюгідний пахолок розчавленого як огидний черв’як нікчеми — сміє диктувати їй, внучці, доньці і сестрі Августів, свої вимоги?… А він, Аспар, сміє повідомляти їй це? Нещасний!… Воістину варт, щоб вирвали йому язика!… Якщо вона прощає йому се, то, — хай знає, — зовсім не тому, що чимось йому завдячує, а тому, що він, солдат і не-римлянин, вихований далеко від двору, не знає — нещасний! — що чинить!… Отож, хай якнайшвидше зникає їй з очей!..
Аспар вийшов із кімнати, покірно кланяючись, але не перестаючи посміхатися; та через хвилину надійшли найповажніші декуріони Аквілеї, навколішках, зі сльозами на очах благаючи у вічної Августи ласки для міста, в мурах якого вона пережила мить найвищого тріумфу… Тільки-но забралися, перелякані її гнівом, — з’явилися патрикій Фелікс і префект Фавст. Покірно стали навколішки, поцілували край шат Августи, навіть торкнулися чолом підлоги біля її стіп, але не пішли, доки не переконали її, що іншого виходу немає.
Ввечері того ж дня гот Сигісвульт рушив до табору гунів як заручник, — та ще раніше, ніж місяць виплив над Аквілеєю, вже й повернувся: Аецій наказав передати Августі, що голова Сигісвульта не варта його життя.
— Яких же заручників прагне мати Аецій? — гнівно запитала вона.
— Найсвітлішого Аспара і превелебного єпископа Августина…
Здавалося, що Плацидія збожеволіє від люті. Як се?… таж сам Аспарт варт щонайменше двадцяти Аеціїв, стосовно ж єпископа — невже побожна Августа може дозволити, щоб через неї впав бодай один волос Христового слуги?… Нікчемний Аецій пречудово запевнює свою безкарність: вона не зможе зачепити його бодай пальцем, щоб не наразити життя заручників! А з якою насолодою звеліла б скупати його в киплячій сірці!
Аспар погодився без вагань. Єпископ Августин плакав і тремтів усім тілом, певний, що вже не повернеться з-поміж поган із мавпячими обличчями найбридкіших демонів. А все-таки не сказав: «Ні…» Доля міста, дорученого його опіці, видавалося йому важливішою від власного життя. Лише скликав очільників Аквілеї та заклинав їх, щоб єпископом після нього обрали пресвітера Адельфа. Потім, уже зовсім спокійний, сів у незручну лектику, не бажаючи їхати в одній колісниці з єретиком Аспаром.