Риб’яча кров

Анна вперто дивилася на картинку, але я була переконана, що вона нічого не бачить.

— Наш Гонза жахливий, ти ж знаєш, — продовжувала я. — Він отримає своє й потім тебе покине. Він так робить із усіма.

Анна мовчала, більше не гортала сторінки, тільки втупилася на фото мотоцикла, за хлопцем у чорному комбінезоні в тандемі сиділа дівчина без шолома в облягаючих джинсах і жовтій футболці, світле волосся розпущено на плечі.

— Я знаю, що він гарний, що в нього спортивне тіло, на ці свої ямочки він уже не одну впіймав.

Вона згорнула журнал і вперто дивилася в землю.

— Ти хочеш бути ще однією зірочкою на бакові його мотоцикла?

Надворі раптом загавкав Цар.

— Вибач, але я мусила тобі це сказати, — докинула я поспіхом.

У цей момент розчинилися двері й у них постала Оліна, яка одразу ж зачинила їх за собою, сперлася спиною об ручку дверей, дістала з-під куртки дві пляшки й повернула етикетками до нас. «Празький збір».

— Цей пес гавкотить, як дурний, — Оліна заїкалася, видихаючи подорож із контрабандою з площі аж сюди.

— Треба взяти його на прогулянку ненадовго, уздовж річки, вони туди ходять із дядьком.

— Я з ним пройдусь, — Анна швидко підвелася з тахти.

— Не дурій, він із тобою не піде.

— Я вже декілька разів із ним ходила, — відповіла вона трохи роздратовано й попрямувала до дверей.

— У тебе якісь задовгі рукави, ні? — здивувалася Оліна, коли Анна у світлому светрі прослизала повз неї надвір.

Вино було розлито до склянок. Стемніло. Бабуся вже спала. Курей я закрила ще до того як Анна повернулася з Царем з прогулянки, вони самі вже залізли в курник, тож я просто затулила дверцята. Перша пляшка в нас зникла доволі швидко, особливо завдяки Анні. Вона сама випила більше половини.

— Знаєте, чого мені б ніколи не хотілося? — сказала Оліна, відкоркувала другу пляшку й долила нам. — Залишитися тут в селі, як моя мама. Бути прив’язаною до магазину з ранку до вечора, щоб мене люди називали продавчиня…

— А що ж ти робитимеш?

— Я переїду до Петра відразу, як він повернеться з війська. І знайду роботу в місті. Автобусом тут зовсім близько, у хаті в нас будуть тільки кіт чи пес, жодних курей і свиней. Я розводитиму квіти, і діти бігатимуть по саду…

— А якщо вам знесуть усе село?

— Петр їх усіх поб’є, — погрозила Оліна кулаком кудись догори.

Раптом тріснуло скло й на дерев’яну підлогу впали скалки. Ми глипнули на Анну, вона затято дивилася поперед себе, а в правій руці тримала уламки склянки, яку щойно розчавила в руці.

— Що ти робиш? — вигукнула Оліна.

Я побігла на кухню, у шафі, у коробці з-під взуття, бабуся тримала ліки й бинти. Я взяла перекис і пластир. Були лише подряпини на внутрішній стороні двох пальців. Анна легко дала себе полікувати, вона все ще сиділа, схрестивши ноги, ніби за медитації. Я змела уламки скла на лопатку.