Емілі в пошуках веселки

— Точно. Будь-яка нормальна жінка відчувала б те саме. Я такий радий, що ти задоволена, Емілі. Власне, я вирішив купити Фредів дім іще вчора ввечері, у Шарлоттетауні, не чекаючи, щоб порадитися з тобою. Його хотів купити хтось іще, тому я одразу ж телеграфував Фредові. Ажеж, якби ти не вподобала його, я б його продав. Але я відчував, що ти вподобаєш. Ми зробимо з нього домівку, кохана. Я так хочу домівку. Я мав багато притулків, але домівки в мене не було ніколи. Я його відбудую й облаштую так гарно, як тільки зможу. Для тебе, Зіронько, моя Зіронько, яка створена для того, щоб сяяти в королівських палацах.

— Давай піднімемось і поглянемо на нього, — попросила Емілі. — Я хочу розповісти йому, що відбувається. Я хочу йому розповісти, що він нарешті житиме.

— Ми підіймемось і подивимось на нього. І на все в ньому. Я маю з собою ключа. Мені його віддала Фредова сестра. Емілі, я почуваюся так, наче зріс до небес і зірвав звідти місяця.

— О, а я дістала цілу гору з зірок, — весело вигукнула Емілі.

Вони пішли до Розчарованої Оселі — повз старий сад із орликами, вздовж Завтрашньої Стежки, через пасовище та невеликий схил, всіяний золотавою папороттю, повз стару звивисту огорожу, стовпці якої вилискували сріблясто-сірим, над якою пишалися суцвіття безсмертника, а в кутах квітли блакитні айстри. Потім вони піднялися примхливо звивистою довгою стежиною на порослий ялицями пагорб. Стежка була такою вузькою, що вони мусили йти поодинці, але воно того вартувало: повітря на вершині пагорба завжди було ніби насиченим милими тихими звуками.

Наприкінці шляху було поцятковане крихітними ялинками поле з чітким схилом — вітряне, трав’янисте, розкішне. А на верхній точці цього поля, оточений чарівливими вершинами і мудрими низинами, під величними освітленими західнім сонцем хмарами височів дім — їхній дім. Дім, позаду і навколо якого були таємниці лісів, за винятком хіба лиш південного боку, де був розташований високий пагорб, що ніби дивився на Чорноводдя, яке було зараз подібне до кулі з тьмяного золота. Цей пагорб простягався аж до луків під зоряним небом та пагорбів Гусячого Ставу — таких же блакитних і романтичних як і славнозвісні Ельзаські гори. Між домом і цим видом, ніяк не перекриваючи його, розташувався рядок чудових осокорів.

Вони піднялися на пагорб і пройшли через відчинені ворітця маленького садочку — садочку значно старшого за дім, який звели на місці невеликого різьбленого будиночка, що в ньому жили перші мешканці цих країв.

— Це вид, яким я милувався б протягом усього свого життя, — радісно мовив Дін. — О, це таке гарне місце! Цей пагорб полюбляють білки, Емілі. І, до речі, тут водяться кролики. Ти ж любиш білок і кроликів? А навесні на околицях без ліку соромливих фіалок. Попід тими молодими ялинками є поросла мохом улоговина, яка у травні вся аж лілова від фіалок –