Гімназист і Вогняний змій

По-друге, після вчорашнього й Діана напевне дивитиметься на нього косо. Юрко збентежив її, якщо не налякав питанням про місце, де вона загубила значок. Тепер, якщо з’явиться біля десятого «Б» й потрапить їй па очі, дівчина може Ніс більше насторожитися. Вирішить, що восьмикласник переслідує її, й не так уже помилиться. У всякому разі, зараз далі гімназії його підозрювана нікуди не піде. А після уроків підстереже біля воріт. Нічого, крім як стежити, не лишається — але не використати цю можливість Юрко просто не міг собі дозволити, особливо в цих умовах.

Як знав — Діана Загорій з двома подружками спустилася до буфету, коли там уже товклося чимало спраглого до теплих булочок народу. Про всяк випадок Юрко став так, аби його прикривали інші гімназисти, які скупчилися тут із нагоди великої перерви. Був звичний гармидер, і піхто нікому навмисне не впадав в очі.

Зі свого пункту спостереження Юрко не міг чути, про що говорять старшокласниці. Зате від його пильного ока не сховалося: товариство Діану обтяжує. Дівчину щось гнітило й напружувало водночас. Вона з усіх сил робила вигляд, що її цікавлять розмови подруг. Час від часу кивала головою, підтримуючи незрозуміло котру з них — вочевидь відразу обох. А ті, своєю чергою, так захопилися бесідою, що на Діанину відстороненість не зважали. Вони просто не помічали її стану.

Натомість Юрко, характер якого час від часу бажав, аби весь світ дав йому спокій, прочитав її, як кажуть у таких випадках, на «раз-два». Бо сам частенько бував на її місці. Й намагався лишитися наодинці, коли довкола все гуде й рухається, а всі до всіх говорять, нікого не чуючи.

Е-е-е, її дійсно щось, та й гнітить!

- Задивляєшся? — погукали раптом над вухом.

Юрко здригнувся, мов холодною водою облили з-за рогу. Поруч стовбичив Шпала і жував пиріжок. Другий, замотаний у паперову серветку, стискав у лівій руці.

— На кого? Куди?

— Ой, Турянице, вимкни дурника, — реготнув Шпала, дожовуючи шматок. — Тобі там не світить нічого. Малий ще.

— Можна подумати, ти великий, — зневажливо чмихнув Юрко, миттю зрозумів — попався, спробував хоч якось викрутитися: — Тільки далі не втну, про що ти. Де мені не світить?

— Та вже вищий за тебе. Це до того, хто тут малий, — цілком резонно зауважив Шпала.

А про світить-не світить... Ти скажи, що не на Дінку з десятого «Б» витріщаєшся.

— Діану, — машинально виправив Юрко, чим остаточно виказав себе.

— Яка різниця, — Шпала відкусив ще шматок, запитав із повним ротом, показуючи другу булочку. — Хоч?

— Не голодний.

— Та бери, бери.

Саме зараз Діана глянула в їхній бік. Найімовірніше — випадково. Але отак стовбичити й витріщатися — спалити себе остаточно ще й перед нею. Тож Юрко пригостився, й зі сторони вони зі Шпалою виглядали зовсім невинно, як звичайні приятелі, котрі тріскають смачні булочки.