Гімназист і Вогняний змій
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Серия: Юрко Туряниця #2
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: а-ба-ба-га-ла-ма-га
- ISBN: 978-617-585-138-8
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Гімназист і Вогняний змій». Краткое содержание книги:
Дивні речі кояться в столиці — одна за одною горять українські історичні будівлі. Деякі сліди ведуть до Першої зразкової гімназії, яка ризикує втратити репутацію ще й через... наркотики. Восьмикласник Юрко Туряниця разом з приватним детективом Назаром Шпигом та вірним бульдогом Джентльменом знову беруться за справу. Та чи під силу звичайному гімназистові випередити злодіїв і врятувати від забуття українську історію?..
У другій книзі відомого письменника Андрія Кокотюхи знову багато карколомних подій, смертельних небезпек, драматичних непорозумінь, покинутих будинків і, звичайно ж, страхітливого вогню.
— У пас коли дискотека була, на які ти, чуваче, вперто не ходиш, я її запросив, — похвалився Шпала. — Набрався духу, заклався перед тим із Моховим, і вперед.
— Танцювали? — про це Юркові зараз хотілося знати найменше.
— Та ну! Вона, коротше, ніби погодилася. Але там поруч Вовка Нещерет намалювався, з її ж класу. Знаєш, наш головний футболіст.
Фотографія Володі Нещерета дійсно висіла в фойє серед тих, ким пишалася Перша зразкова. Він був капітаном гімназійної футбольної команди, яка грала по-дорослому й навіть виїжджала на матчі за межі Києва. Якщо виграти не вдавалося, бо всяке трапляється, ніколи не було так, аби Вовка не закотив у чужі ворота бодай одного м’яча.
- І ти його злякався? — підколов Юрко.
- Зараз ти в мене злякаєшся, — Шпала не хотів настрашити, відповів беззлобно, у своєму стилі. - А Діанка тоді й з Вовкою не танцювала. Щось таке сказала йому, розвернулася й пішла.
— Зовсім? З танців?
— Та ну, ще стежити за нею, — Шпала заходився жувати залишки булочки.
І тут сталося щось дивне.
Мовби довгий Стьопа своїми словами викликав вовка з лісу. Точніше — Вовку, про якого промовка. Головний гімназійний футболіст з’явився в коридорі ніби з повітря. Завмер, тримаючи руки в кишенях. Покрутив головою в різні боки, наче винюхував щось чи видивлявся когось.
Діана, вгледівши його, змінилася па лиці й перемістилася так, аби між Нещеретом і нею опинилися відразу дві її подружки. Ті уваги не звернули на маневр дівчини. Та й Юрко не надав би цьому значення, аби не мав особливої уваги до старшокласниці.
Тим часом Вовка неквапом рушив у бік буфету, вітаючись на ходу зі своїми фанатами, яких сьогодні ще не бачив. Юрко до них не належав, та й не входив видатний спортсмен до кола знайомих восьмикласника. Але коли Нещерет порівнявся з ними, Шпала швидко, мов гусак, ковтнув прожоване, гукнув:
— Здоров, Володю.
Той ковзнув поглядом у їхній бік, зупинився, трохи подумав і наблизився. Спершу зиркнув на простягнуту Стьопину правицю. Потім - на самого Шпалу. Нарешті потиснув. Юркову руку теж помітив, хоч той простяг Ті машинально, із ввічливості. Стис коротко й міцно, запитав:
— Як справи, Шпало?
Почервонів Степан, але стерпів.
— Нічого так... Вийде щось у нас?
Поки не вийде в тебе, в нас теж нічого не буде, — сказав Нещерет. — Я тобі вже сто разів казав: не треба тобі футбол. Баскетбол — ото воно, для тебе.
— Команди нема, — буркнув Шпала.
Ха! Футбольної теж не було, поки не прийшов капітан. Давай, чуваче, дерзай. Збирай пацанів, стукайте м’ячем. Поговорю з фізруком, він давно хоче. А то навіть ці нещасні шахи є, а баскетболу — фіг.
— Чому цс шахи нещасні! — образився Юрко, хоч розмова його взагалі не стосувалася.
Змірявши його поглядом, Нещерет вирішив промовчати. Гмикнув, по-панібратськи похляпав по плечу й розвернувся, враз забувши про існування восьмикласників.
Діани поруч із подругами вже не було — вона швидко йшла коридором назад, у бік свого класу.
Пролунав дзвінок — ожив телефон у Юрковій кишені. Як заведено, гімназисти не вимикали мобільники, але ставили їх на беззвучний режим. Шпала понуро посунув геть, а Юрко витяг слухавку, глянув, хто дзвонить.
Відповів.
— Так, пане Шпиг. Я вже на урок.
— Бач, як вгадав, — почувся у слухавці голос сищика. — Я швидко. Не говори, слухай. Просто щоб на увазі мав, не роби нічого.
— Кажіть, — Юрко повертався в клас, слухаючи на ходу.
— Мудрі ми з тобою люди, Івановичу. От що значить колективний розум. Усе простіше навіть, ніж я вважав.
— Про що ви?
— Про ту дівчину, Діану. Як обіцяв, перевірив, пробив, прокачав. Вона ж Загорій?
— Так.
- Її дід — Павло Павлович Загорій, доктор наук, професор. Про таких кажуть, широко відомий у вузьких наукових колах. Чув про нього?
-Ні.
— І я не чув. Хімія, Івановичу, наука специфічна. Не всім по зубах, не всім цікава.
Юрко зупинився, завмер, не дійшовши до дверей свого класу кількох кроків.
— Хімія?
— І я про це! Онучка відомого хіміка! — голос Шпига в слухавці звучав переможно. — А шукаємо ми не просто того, хто загубив значок. Найперше — того, хто дасть раду хімії. Щось таке здатен нахімічити — аж загориться. У Діани твоєї хімія в генах! Від народження, січеш?
— Не моя вона зовсім, — пробелькотів Юрко.
— І чорт із нею! — реготнув Шпиг. — Головне тепер — слід узяли. Не висовуйся. Далі вже я сам. Тобі, знаєш, ще треба на дні лежати, поки Пожежу не зловимо. А Діана твоя... Тьфу, пардон, не твоя, до нього скоро приведе, вус на відріз даю!