Цілодобова книгарня містера Пенумбри

Фальшивий журнал стоїть поряд зі своїми зведеними братами. Я ставлю його на місце й бачу, що він залишив по собі зрадницьку смужку пилюки на самісінькому краю полиці. Спочатку я панікую. Тоді занурююсь у глибини «Захмарної колекції», згрібаю звідти трохи пилюки й розсипаю її перед фальшивим журналом, доки своєю кількістю й консистенцією вона не дорівнюється тій пилюці, що лежала тут споконвіку.

Я підготував добрий десяток пояснень (із розгалуженими сюжет­ними лініями), якщо Пенумбра таки помітить різницю. Та мушу визнати — фальшивий журнал удався нам на славу. А моя ретуш пилюкою аж ніяк не поступається фахівцям з ILM. Усе виглядає натурально, і я б сам навіть не подумав приглядатися, коли це над дверима теленькає дзвоник…

— Доброго ранку, — вітається Пенумбра. — Як минула ваша ніч?

— Нормально, добре, чудово, — кажу я. Занадто швидко. Схаменися. Згадай про тінь нормальності. Заховайся в ній.

— А знаєте, — Пенумбра стягує своє пальто, — я тут міркував. Час відправити на пенсію цього парубка, — двома пальцями він легенько стукає по кришці ноутбука, — і придбати щось но­віше. Не надто дороге. Чи могли б ви порекомендувати якийсь тип і модель?

Тип і модель. Ніколи не чув, щоб хтось говорив так про комп’ютери. Ви можете купити ноутбук у будь-якому кольорі, головне, щоб усередині було хороше начиння.

— Так, це гарна ідея, — кажу я. — Авжеж, я щось пошукаю, містере Пенумбра, можна взяти навіть уживаний ноутбук, гадаю, що вони нічим не гірші за нові. — Я кажу це на одному диханні й уже прямую до дверей. У мене паморочиться в голові.

— А ще, — ніяково додає він, — може, ви б за його допомогою створили сайт книгарні.

Моє серце от-от розірветься.

— Книгарні не завадить свій сайт. Уже давно пора.

Ось і все, моє серце розірвалось, а разом із ним луснули ще кілька дрібних органів, але я нізащо не зійду зі шляху — мушу віднести цей корпус Кет Потенте.

— Ого, класна ідея, ми неодмінно маємо це зробити. Мені подобається створювати сайти, але зараз я направду мушу йти. До зустрічі, містере Пенумбра.

Він мовчить, а тоді легенько всміхається.

— Гаразд. Гарного вам дня.

Двадцять хвилин по тому я вже сиджу в потязі до Маунтін-В’ю і притискаю до себе роздуту сумку. От дивина — я не зробив нічо­го протизаконного. Кому яке діло до того, куди на шістнадцять нещасних годин подівся старий журнал із нікому не відомої химерної книгарні? Та чомусь почувався я зовсім інакше. Ніби я був одним із двох людей у цілому світі, на яких Пенумбра міг покластись, а виявилося, що я не виправдав його довіри.