Цілодобова книгарня містера Пенумбри

— Хто це? — щебече чийсь голос. Мене знов обертають, і я бачу перед собою круглолицю дівчину з темними кучерями й у чорних окулярах із товстою оправою.

— Це експериментальний симулятор штучного розуму, — відповідає Кет, — створений для того, щоб розважати теревенями гостей на вечірках. Ось, протестуй. — Вона ставить ноутбук на гранітну поверхню столу.

Темні Кучерики нахиляються ближче — навіть занадто близько — і примружують очі.

— Та ну, серйозно? Агов, ти справжній?

Кет не кидає мене напризволяще. Це було б не так уже й важко: поставити ноутбук, відійти, коли хтось покличе, і більше не повернутись. Але ні, вона цілісіньку годину носиться зі мною по квартирі, знайомить зі своїми співмешканцями (Темні Кучерики одна з них) і друзями з Google.

Вона приносить мене до вітальні, і ми, сидячи в колі, граємо в гру. Вона називається «Зрадник», і сухоребрий хлопака з ріденькими вусами нахиляється ближче й пояснює, що вигадали її в КҐБ і в шістдесятих у неї грали всі таємні агенти. Це гра про брехню. Ви отримуєте якусь роль, але маєте переконати всіх, що ви зовсім інша людина. Ролі написані на гральних картах, і Кет підносить мою до камери.

— Так буде несправедливо, — каже дівчина, що сидить навпроти мене, з бляклим, майже білим волоссям. — У нього є перевага. Ми не знаємо, як він поводиться.

— Твоя правда, — супиться Кет. — Однак я точно знаю, що він носить штани з пейслі, коли бреше.

Я миттю нахиляю камеру й демонструю їм свої штани, і кімната вибухає гучним сміхом, аж тріщать мої динаміки. Я теж сміюсь і доливаю собі пива. Я п’ю з червоного пластикового стаканчика, і все це тут, прямісінько в книгарні. Кожні п’ять хвилин я зиркаю на двері, а кинджал страху пританцьовує навколо мого серця, та захисна оболонка з адреналіну й алкоголю пом’якшує його уколи. Сьогодні ніхто не прийде. Сюди ніколи ніхто не приходить.

Я долучаюся до розмови з товаришем Кет на ім’я Тревор, який теж працює в Google, і мою захисну оболонку пронизує інший кинджал. Тревор затягує довжелезну розповідь про мандрівку до Антарктики (хто їздить до Антарктики?), і Кет схиляється до нього. Може, виною всьому сила тяжіння, а може, просто її ноутбук стоїть під кутом. Поволі інші слухачі розходяться, і Тревор зосереджується на одній Кет. Її очі світяться, і вона раз у раз киває.

Агов, розслабся. Що тут такого? Цікава історія, от і все. Вона трохи захмеліла. Я трохи захмелів. Утім, я не певен, чи Тревор щось пив…

Теленькає дзвоник. Я відриваю очі від екрана. Дідько. Це не який-небудь заблукалий перехожий, на якого я можу не зважати. Це з клубу: міс Лапін. Вона єдина жінка (наскільки мені відомо), яка бере книжки із «Захмарної колекції», і саме цієї миті вона неквапом заходить до книгарні, притискаючи до себе громіздку сумочку, ніби якийсь щит. У її капелюх устромлено павичеве перо. Це щось нове.