Останній неандерталець
- Автор: Грешнов Михаил Николаевич
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Переводчик: Борис Тихонов
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Останній неандерталець». Краткое содержание книги:
Обчисливши траєкторію руху, астрономи встановили, що корабель втратив керування, попав у поле тяжіння Сонця і має неминуче загинути. Вдалося розшифрувати сигнали прихідців, які закликали врятувати їх. Назустріч кораблю вирушають космічні кораблі землян…
Про майбуття техніки, про життя на далеких планетах Всесвіту, про моральний обов’язок винахідника перед людством йдеться в оповіданнях цієї книжки.
— Альпійський лінь!
Хові схопив рушницю. Він був кращим стрільцем і на очах усіх довів свою майстерність. Орел із здобиччю впав на сніг. В його кігтях був кінець мотузки, навскіс відрізаної ножем.
За годину Тедді йшов геть. Йому кинули бляшанку консервів і льодоруб. Йшов він, втягнувши голову в плечі і часто озираючись, чи не втелющать йому кулю в спину. Але ніхто не хотів бруднитися. Тоді й викликали вертоліт.
А що Адам?
Переді мною десятки книжок, учених трактатів і просто домислів “про снігову людину”, непальського йеті, троглодитових людей. Я розмовляв з найвидатнішими антропологами. Кожний з них прагнув викласти свої гіпотези, погляди. Усі їхні твердження, здається мені, не варті однієї-єдиної статті російського професора Поршнева. Він висловлюється одверто: “снігова людина” — нісенітниця. Коли йдеться про таємничу істоту, що є в Тібеті чи Гімалаях, то вона зовсім не живе в снігах. Вона може перетинати снігові схили, переходити з долини в долину, залишаючи відбитки ніг на снігу. Але питання не в тім, що ми стріли нову істоту, а в тім, де ми розійшлися з нею на шляхах історії. Це, — твердить професор, — залишкова парость людини неандертальської. Це релікт, котрий зберігся в важкоприступних місцях нашої планети. Маємо на оці пережилих свої століття неандертальців, котрі нині вимирають…
Зустріч з Адамом, проведені з ним три дні дають мені право приєднатися до цієї думки.
Скептики — вони є серед моїх недругів і друзів — сумніваються, чи був Адам взагалі.
— Коли був, — запитують вони з моторошною іронією, — то чому один, а не два і не три Адами?
Чому один, я не відповім, але як будь-яка сторона в обопільній суперечці я можу мати свою думку: Адам був одинаком у цій долині чи, може, й у всіх Гімалаях, через що він з такою прихильністю і поставився до людини. Це був останній неандерталець.
У свою чергу я ставлю скептикам свої запитання:
— Хто звільнив мене з лавини, переніс до ущелини і потім три дні водив гімалайськими схилами? Хто вбив снігового барса? Хто приніс козеня?
Про козеня мене питали тисячу разів; льотчики підтверджували, що горло в нього було прокушене. У мене вивихнута рука, мене підібрали в такому стані, що я навіть мухи не здатний був убити.
Я закінчив статтю в Майамі-Біч, у Флоріді, де я відпочиваю. Рука зажила. Душевні травми загоїлися. Друзі й рідні зробили все, щоб оточити мене спокоєм. Але я не сказав їм про одне, хай це буде для них несподіванкою. Я поїду в Гімалаї і розшукаю Адама. Мені скажуть, що це безумство, відмовлятимуть од поїздки. Але я бачу Адама, як він сидить, зіщулившись, коли я марив, бачу смуток його очей. Цей смуток — людський.
Не можу визначити, що тягне мене, — мрія дослідника чи прагнення допомогти Адамові. Навряд чи я зможу допомогти. Але він врятував мене, а я навіть не віддячив йому.
Можливо, це сентиментальність? Увага друзів, лагідний океан розм’якшили мене, вичавили сльозу? Тоді мені краще лишатися тут. Але я поїду. Підпишу статтю і поїду.
На пляжі я абоную постійне місце — з восьмої до одинадцятої ранку. Сюди мені приносять пошту і книжки.
Коли надійшли гранки статті, на пляжі зі мною був Оноллі, доцент Чікагського університету, етрускознавець.
— Цікаво, — спитав він, побачивши редакційний конверт, — як ви назвали статтю?
Я показав назву.
— О! — вигукнув Оноллі. — Неандерталець!
Повз нас проходила купка “золотих бебі”, як тільки не називають нудьгуючих гультяїв! Попереду дибав паруб’яга, зарослий коричневим пухом, з волячою шиєю та здоровенними кулаками.
— Тедді Гойлз! — забув я про гранки. — Це ж Тедді Гойлз!
— Так, — ствердив Оноллі. — Син директора “Юнайтед Індіен Бенк”. Між нами кажучи, пройда, яких мало на світі: підробляє на чеках батьків підпис, не гребує гендлюванням старими автомашинами. Справжній неандерталець!
— Як ви сказали? — перепитав я. — Неандерталець?
Я знав за Тедді дещо гірше за підробку автографів. Але навіщо Оноллі приклеїв йому слівце з моєї статті? Це ображає Адама.
ЗІРКА
Знаєш, Людко, ми з тобою просто невдахи! Ціле літо кружляємо на цьому нещасному Л-2, і хоч би що! Група Василя знайшла молібден, Макарова — хром. А ми? Загубили молоток, утопили в струмку рюкзак з консервами… Якщо ж говорити про знахідку, про цей жалюгідний колчедан, з півтора відсотками міді, то я досі не оговтаюсь від погляду Івана Сергійовича, коли він слухав про наше відкриття. Бр-р!
Вовка труснув чуприною, і веснянкувате його обличчя — Люда прозвала “зимою й літом тим самим цвітом” — зашарілося.