Полонені вогняної безодні
- Автор: Фрадкин Борис Захарович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: В. М. Булат
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Полонені вогняної безодні». Краткое содержание книги:
Радянські інженери, герої повісті, збудували фантастичний корабель — підземохід і на ньому здійснили дивовижну подорож до центра землі. Яка доля спіткала сміливців, які відкриття пощастило їм здійснити — про все це ви дізнаєтесь із повісті.
Минула година. Потім друга… Третя… Глибина зросла ще на п'ять з половиною кілометрів. Найелементарніші розрахунки показували, що рух залишається вертикальним. Не хотілося йняти віри цьому і не можна було не вірити.
У Вадимовому серці заворушився неспокій. Він подумав: «Ну, а що, коли дюзи справні?»
— Гаразд, — погодився він, — перевіримо дюзи.
П'ятигодинне чекання, доки охолоне двигун і послабшає радіоактивність матеріалу, стомило і командира підземохода, і механіка, і водія. Всі троє не знаходили собі місця. Вони піднялися до кабіни відпочинку і там, сидячи за столом, прикидали, який з автоматів може утнути штуку, непередбачену ні практикою, ні теорією. Та який би фантастичний варіант не спадав їм на думку, Вадим тут же спростовував його. Вадимові докази були такі ясні, що не викликали заперечень.
Вадим, Андрій і Міхєєв піднялися до складського відсіку. Там вони надягли костюми з м'якої зеленастої матерії, досить цупкої, щоб захистити від залишкової радіації двигуна. Круглий капюшон з окулярами прикривав голову й обличчя.
Тепер потрібно було відчинити люк у стелі відсіку. Тісний колодязь заввишки близько дванадцяти метрів вів до вихлопного колектора, до двигуна, до дюз. Зверху колодязь накрито ще одним люком.
— Корпус у зоні дюз не має променевого захисту, — нагадав Андрій.
Вадим знизав плечима:
— Яка в ньому тепер необхідність? Поклади радіоактивних порід залишилися високо над нами. Щодо внутрішнього випромінювання, то ви самі бачили показання дозиметрів.
— Чи не порадитися нам із Валентином Макаровичем? — запропонував Міхєєв.
— Треба знову роздягатися, — неохоче мовив Андрій.
— І що, власне, може нам загрожувати? — докинув Вадим.
— Наче ніщо, — погодився Петро Панасович.
Андрій стояв найвище, торкаючись головою люка. Рукою він намацав кнопку на стіні колодязя. Треба було натиснути її, і люк відчиниться.
— Можна починати?
— Пішли, — наказав Вадим. — Потісніться, Петре Панасовичу.
Міхєєв стояв поміж Андрієм, і Вадимом. Він мовчки схопив механіка за руку й потягнув убік.
— Пусти-но мене, Андрію.
— В чому справа, Петре Панасовичу? — здивувався Вадим. — Ви починаєте втручатися не в свої справи.
— Тут наші спільні справи. Я, так само як і командир, відповідаю за стан машини. І ще, молоді люди, не завадило б пригадати, що я не чотири, а двадцять вісім років здійснюю підземні рейси. Навіщо ризикувати всьому екіпажеві?
— Ризикувати? Чим?
— Цього я не знаю. Скоїлося ж щось із дюзами.
Розмовляючи, водій відтиснув Чуракова од люка.
Горішній люк відчинився. На людей дмухнуло гарячим повітрям — двигуни й дюзи ще не зовсім охололи.
Міхєєв рішуче протиснувся крізь отвір і досить безцеремонно зачинив кришку перед самим носом командира підземохода.
— Нічого не розумію, — сказав Вадим, лишившись сам на сам з Андрієм. — Петро Панасович поводиться так, наче ми його підлеглі, а не навпаки.
Минуло п'ятнадцять-двадцять хвилин дуже неприємного очікування. Стояти на щаблях удвох було незручно й тісно. В грубому костюмі пітніли груди, спина, ноги. Вадим поривався до люка, але у вухах його звучали дивні слова, сказані Міхєєвим: «Навіщо ризикувати всьому екіпажеві?» Хотів того Петро Панасович чи не хотів, але його вчинок насторожив командира підземохода.
Андрій у цей час копирсався в замку. Що йому там не сподобалося — хтозна, але він начебто забув про все на світі і з головою поринув у своє нікому зараз не потрібне заняття. Зігнувшись у незручній позі, Андрій клацав електромагнітним фіксатором, намагався зазирнути в контрольне вічко.
— Облиш замок! — не витримав Сурков. — Чи тобі гратися закортіло?
— Та ні, здалося, що фіксатор запізнюється на вмикання.
Нарешті з'явився Петро Панасович. Зачинивши за собою люк, він стягнув з голови капюшон. Піт струменів по його щоках, волосся переплуталося, злиплось.
— Дюзи справні, — глухо й коротко мовив він.
Вадим міцніше стис руками щабель, за який тримався, щільніше притулився до гарячої стінки колодязя. Краще б Міхєєв знайшов несправність, нехай дуже складну, серйозну, але тоді все було б зрозуміло.
— Я оглянув не тільки дюзи, — віддихавшись, заговорив Міхєєв, — але й усю вихлопну систему. Немає навіть натяку на пошкодження, його слід шукати десь в іншому місці.
— В конструкції ПВ-313 її нема, — відрізав Вадим.
Троє чоловіків мовчки дивилися один на одного.
Хоч як були захоплені Дектярьов і Біронт дослідженнями, проте вони звернули увагу на часті зупинки підземохода.