Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.
- Автор: Яковенко Наталья Николаевна
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.». Краткое содержание книги:
На користь того, що королі і світська правляча еліта сприймали Руську церкву без конфесійних упереджень, свідчить ряд королівських привілеїв, виданих їй впродовж XV ст., як, наприклад, імунітетні листи 1407 і 1469 рр. Перемишльській владичій кафедрі, привілей Владислава III 1443 р. на урівняння в правах руського і польського духівництва, привілей 1539 р. галицькому владиці на право юрисдикції над усіма церквами і монастирями єпархії тощо. Однак у щоденній практиці взаємини двох конфесій складалися не так благополучно, як у деклараціях. Зокрема, постійно напруженими лишалися стосунки православних і католиків у великих містах з чисельною перевагою католицького населення, супроводжуючись частими побутовими зіткненнями. Заплющуючи очі на випадки побутової дискримінації, влади ставили Грецьку церкву в нерівноправне становище з Римською. До падіння загального престижу руської віри вело й те, що серед її прихожан ставало все менше і менше заможного панства, не кажучи вже про вищу еліту. Наслідком цього стала виразна диспропорція у матеріальному забезпеченні латинських і руських парафій. Пани-католики (у тому числі й родовиті русини) з ревністю оздоблювали і забезпечували приходські костьоли, на що не могли спромогтися малозаможні православні шляхтичі. I хоча руських церков у цілому й надалі було непорівняно більше, ніж костьолів (наприклад, по селах на середину XVI ст. пропорція перших і других виглядала як 15:1), однак православні храми, зважаючи на немаєтність своїх прихожан, безумовно, поступалися католицьким. Як панівна, Римська церква користувалася також суттєвою матеріальною підтримкою коронованих осіб. При цьому протекційні привілеї та дарчі акти нераз носили не тільки душеспасенний, але й ідеологічний підтекст. Це добре видно, наприклад, з мотивації привілею Владислава Яґайла 1430 р. на урівняння прав Львівської архієпископи з правами Гнєзненської кафедри: як зазначено в документі, церква у Львові зазнає особливих труднощів, діючи поміж схизматиками.
Паралельно на стихійному рівні, можливо – навіть всупереч бажанню архіпастирів, спостерігаються перші прояви зближення обох конфесій, неминучі за умов близького сусідства. Так, характерним прикладом співпраці на духовній ниві став вихід у світ перших церковнослов'янських друкованих книг (Краків, близько 1491 р.), що стало наслідком контактів Перемишльської руської кафедри з друкарем-католиком, німцем Швайпольтом Фіолем. Ще на зламі XII–XIII ст. в галицьку церковну архітектуру проникають романська будівельна техніка й елементи декору, характерні для католицьких храмів Чехії та Польщі, a з XV ст. розповсюджується готична стилізація руських архітектурних форм. З іншого боку, в Польщі у XIV–XV ст. великим попитом користувалося грецьке малювання майстрів-іконописців з Русі. Збережені донині фрескові розписи Віслицької колегіати (1397–1400), Троїцької каплиці в Люблінському замку (1418), Сандомирського кафедрального костьолу (1430), каплиці Св. Хреста, прибудованої до кафедрального собору Вавельського замку в Кракові (1470), органічно поєднали візантійський іконографічний канон з готичними інтер'єрами споруд. Уже з кінця XV ст. однією з головних святинь Польщі, об'єктом паломництва і поклоніння стає чудотворний образ Богородиці-Одиґітрії східного іконопису – Ченстоховська Матір Божа, яка й донині вшановується як небесна покровителька польського народу. Можна припускати, що ці паростки стихійного зближення проектувалися і на світовідчуття, відбиваючи важко вловлювані, але неминучі процеси зближення візантійської і римської культурних орбіт, які силою випадку наклалися на один територіальний обшир.
Етнічна строкатість міста
Прямим контактам обох культурних світів сприяла атмосфера багатомовного й багатоетнічного галицького міста. Перші допливи чужоземного елементу фіксуються тут ще в княжі часи. У XV ст., внаслідок демографічних процесів, про які йшлося вище, у найбільших містах Русі – Львові й Перемишлі – руське населення взагалі стає меншістю, витісняючись до передмість; у малих містах руська людність продовжувала складати основну масу населення.
Першу скрипку серед колоністів грали німці, які у Львові в першій чверті XV ст. становили понад 70 % прибулого люду. На другу половину цього ж століття їх позірно меншає – до 30 %, на початку XVI ст. – до 14 %, a на середину XVI ст. – до 6 %. Це, проте, не означало, що вони повиїжджали. Відбувалась прискорена полонізація християн-католиків (чехів, угорців та німців), які завдяки спільній релігії та мішаним шлюбам розчинялися у польській спільноті. Німці витворили й першу маґдебурзьку громаду Львова; протягом XV – початків XVI ст. з німецького середовища виокремлюється перший міський патриціат, який охоплював родини Арнестів, Бухгольців, Ґельбеземів, Ґернігів, Ґольдберґів, Зінріхів, Зоммерштайнів, Клопперів, Ліндерів, Раннерів, Смельдфельдів та ін.
Другою за впливом і чисельністю етнічною групою продовжували, як і в княжі часи, лишатися вірмени. Зміцнення вірменської торгової колонії у Львові наприкінці XIV ст. засвідчує піднесення торгівельно-посередницької ролі Львова, котрий поруч з Венецією та Амстердамом перетворився на один з трьох головних вірменських центрів Європи. У найблагословеннішій і велично уславленій матері міст, яку охороняє Бог, як пишномовно називають Львів тогочасні вірменські джерела, вірменська колонія заселяла окремий квартал, де мешкало понад 60 родин; уже з 1365 р. тут існувала окрема церковна спільнота на чолі з єпископом, що підкорявся католікосу. Чимала колонія існувала і в Кам'янці-Подільському (за пізнішими, середини XVI ст., даними, їх тут проживало до 300 родин). Менші вірменські осередки фіксуються в Галичі, Снятині, Язлівці, Бродах, Ярославі. Про активне духовне життя вірменських громад, оселених на Русі й Поділлі, свідчать численні григоріанські церкви (серед них – і така перлина вірменської середньовічної архітектури, як храм Успіння Богородиці у Львові). При храмах діяли приходські школи, a у Львові у 20–30 роках XVI ст. було складено дві вірменські хроніки з інформацією про місцеві події починаючи від середини XIV ст.
Окремі міські громади утворювали євреї, які з часів Казимира Великого за привілеями 1364 і 1367 рр. користувалися протекцією польського уряду, зацікавленого в припливі до країни грошовитих людей, котрі нерідко виступали в ролі головних кредиторів самих королів. Оскільки в більшості міст євреї не мали права займатися ремеслами, a почасти й торгівлею, в їхніх руках зосередилося лихварство і накопичилися чималі капітали, підштовхуючи розвиток грошового обігу. Так, у Львові завдяки єврейській ініціативності вже на зламі XIV–XV ст. існували розвинуті кредитні відносини з усталеною процедурою кредитних операцій, у тому числі в сфері комерційного кредиту – між львівськими та іноземними купцями.
На відміну від німецьких католицьких колоній, вірменська і єврейська громади не тільки не розсмоктувалися в слов'янській масі, але навпаки – внаслідок загальної інтенсифікації духовного життя ще дужче виокремлювалися, додаючи багатобарвності руським містам і складаючи тло, на якому вперше в українських землях почав розвиватися феномен відкритого суспільства міського типу.
Громадське самоврядування в містах. Маґдебурґія і цexи
Сприятливими для розвитку міст були й організаційні форми їх існування. Започаткувавшись як ексклюзивна форма життя німецьких колоній у Володимирі, Сяноку і Львові, німецьке (маґдебурзьке) право вже на початку XV ст. поширилось у всіх більших містах Русі й Поділля, перетворившись на загальноприйняту норму міського укладу. Культурним посередником, за допомогою якого воно проникало на Русь із Саксонії, Пруссії та Силезії, стали польські міста. Під впливом польських міських практик виробляється той тип міського устрою, найповніше представлений у Львові, який з часом – уже за львівським взірцем – проникав вглиб українських земель.