Зруйновані зорі

— Навіщо ж чекати? — несподівано заступився за мене Дюбарі. — По-моєму, ви запропонували слушну ідею. Сім років тому кадет Леблан одноосібно зуміла привести корабель до Магаварші, здійснила на шатлі посадку на планету й вступила в контакт з тамтешнім підпіллям, виконавши тим самим завдання, покладене на загиблий екіпаж. Потім вона брала участь у битві за Сонячну систему й проявила себе якнайліпшим чином. Коли все закінчилося, ми вручили їй медаль „За доблесть“ і відправили назад у школу. Без сумніву, ми вчинили правильно — дівчині потрібно було отримати нормальну освіту. Зараз вона вже доросла, має практичний досвід і теоретичні знання. Особисто я вважаю, що кадет Леблан цілком заслуговує на молодший лейтенантський чин.

Я знову затамувала подих. О небо, невже вийде?! Невже я стану повноцінним офіцером, а не якимось там прапорщиком?…

Поль Карно і Жаклін Петі перезирнулися.

— А чом би й ні, — підсумувала пані президент.

— Справді, — погодився пан голова. — На одного мічмана більше, на одного менше… Ну що ж, мадемуазель, хай буде так. Відсьогодні ви призиваєтеся на дійсну службу до Військово-Космічних Сил Земної Конфедерації з присвоєнням вам звання мічмана.

На радощах я ладна була заверещати й заплескати в долоні. Мені закортіло кинутися на шию месьє Карно, або адміралу Дюбарі, який наполіг на цьому рішенні, або ж мадам Петі, чия помилка й призвела до мого призначення…

Певна річ, я так не вчинила — це ж бо зовсім не личило дорослій дівчині, та ще й офіцерові. А поки я сиділа, мов паралізована, і гарячково збиралася з думками, щоб гідно відповісти своєму верховному головнокомандувачу, прем’єр-міністр заговорив знову:

— А зараз щодо вашого місця служби, капітане Матусевич і мічмане Леблан. Ми вважаємо, що вам, як і фреґат-капітану Прентан, якнайбільше підійде Управління Спеціальних Операцій при Об’єднаному Комітеті Начальників Штабів. Це найзручніше для вас оточення. Співробітники УСО постійно мають справу з державними таємницями, всі в обов’язковому порядку проходять психообробку, тож ви нічим не вирізнятиметеся серед них.

Поль Карно замовк, явно чекаючи реакції на свої слова. Батько згідно кивнув:

— Так, сер. Мабуть, це найоптимальніший варіант.

— У нас є й інша пропозиція, — сказала мадам Петі. — Можливо, привабливіша для вас. У найближчій до нас ґалактиці М31, що відома як Туманність Андромеди, працює кілька наших дослідницьких ґруп. Якщо забажаєте, ми відправимо вас туди; але ви мусите мати на увазі, що це означатиме для вас тривалу ізоляцію від решти світу. Ви зможете повернутися назад лише після закінчення активної фази війни — себто, коли буде звільнена остання людська планета. А це може затягтися на багато років.

Я побачила, як у батька загорілися очі. Та й мені, зізнатися, перехопило подих. Бути серед першопроходців іншої ґалактики — далекої, чужої, ще зовсім нерозвіданої, яка, напевно, таїть чимало загадок. Крок за кроком вивчати новий світ, навмання здійснювати „затяжні стрибки“, прокладаючи міжзоряні траси, досліджувати зорі, які можуть мати придатні для життя планети — в нашій Ґалактиці таких систем, що відповідають критерію Лопеса-Слуцького, виявилося понад два мільйони, і для їх перевірки знадобилося майже тисячоліття. А в Туманності Андромеди їх ще більше, бо й сама вона більша за нашу Ґалактику, ми лише започаткуємо освоєння нового життєвого простору для людства — простору вільного від чужинців… Хоча чому вільного? Адже й там можуть бути інші розумні раси. Існують же вони тут — вісім у самій Ґалактиці й одна, ґлісари, в Малій Маґеллановій Хмарі. Але в будь-якому разі ми не повторимо помилки наших предків, не допомагатимемо тамтешнім Чужим досягти зірок. Хай собі живуть на своїх планетах і навіть не мріють про космос. Нам вистачить і тутешніх чужинців…