Прощайте, мої п'ятнадцять літ...
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощайте, мої п'ятнадцять літ...». Краткое содержание книги:
Клод Кампань — псевдонім подружжя Жана-Луї та Бріжітт Дюбрей. Перу Жана Луї належать відомі у Франції романи для підлітків — «Рятувальна експедиція» та «Капітан із Жамборея». Велику популярність серед читачів завоювали і повісті Ж. Луї та Б. Дюбрей, видані під псевдонімом Клод Кампань — «Хлопець та дівчина» і особливо — «Прощайте, мої п'ятнадцять літ»...
— Слово честі, Фанні,— вигукнув він, — ти, мабуть, заснула!
— Зовсім ні, татуню! — зітхнула я трохи сердито. Мене охопило якесь дивне заціпеніння, і я ніяк не могла його струснути з себе…
Візок наш котився в пітьмі. Я мерзлякувато куталася в ковдру. Нам треба було їхати щонайменше годину. Але дідусь не дав мені спокійно обдумати все. Коли ми вже виїжджали з села, дідів голос, пролунавши зненацька над вухом, примусив мене здригнутися:
— Фанні,— сказав він, — я бачу, що те мале хлоп'я із Нарвіка й: досі не йде тобі з думки, правда?..
І дід розповів мені історію того хлопчика…
Я, певна річ, не могла не знати, що мій дід брав участь в експедиції до Нарвіка у травні 1940 року — він був годі командиром реквізованого вантажного пароплава. У бібліотеці Сонячних Дзиґарів чимало років тому з'явилася книжка, названа зовсім просто — «Нарвік». Написав її якийсь лейтенант Торріс, із альпійських стрільців. Гійом читав її, я теж пробувала читати, але багато військових термінів і стратегічних міркувань були мені незрозумілі. Тоді я прийшла до Капітана, поклала розгорнуту книжку йому на коліна й сказала:
— Я б хотіла, щоб ти сам розповів мені про це… І дід розповідав.
За його простими словами буйна уява малої дівчинки малювала живі картини: я теж приєднувалася до військових загонів на скандинавських схилах, до легіонерів і альпійських стрільців з першої легкої дивізії, що пройшла рейдом із Бреста до Норвегії, щоб стати на захист цієї північної країни, загарбаної фашистами.
Жорстокі й войовничі солдатські пригоди мали б, здавалося, викликати відразу, відштовхнути малу слухачку в коротенькій сукенці, якою я тоді була, але я почувала таку гордість, уявляючи свого дідуся серед цих безстрашних героїв! Даремно він боронився, пояснюючи мені раз у раз, що його корабель «Сіріус» був тільки вантажним транспортом, який перевозив війська та різне військове спорядження, і коли й стріляв, то тільки по літаках. Він завжди це твердив, ніколи не хотів говорити про свою особисту роль у драмі Нарвіка, а часом навіть сердився, коли я надто настійливо допитувалась. І, мабуть, тільки тепер, у перший день нового року, коли кабріолет віз нас далі й далі від Ардра, я, нарешті, збагнула, чому він не хотів говорити про це.
— Ти добре знаєш історію норвезького міста Нарвіка, дитино моя, і мені нема чого тобі нагадувати, що вона закінчилася повною евакуацією міста, того самого міста, куди ми прибули, щоб прогнати звідти німців, після цілого місяця запеклих боїв. Подія, про яку я хочу тобі розповісти, сталася 28 травня 1940 року. На той час уже багато днів із Франції надходили погані звістки: німецькі війська захопили Булонь, Аррас, Кассель, оточили нашу армію на півночі. А з Дюнкерка в страшенній паніці почалася масова евакуація. Тому Норвегія вже не могла розраховувати на нас. І тоді було дано наказ: евакуювати норвезький порт Нарвік, посадити на пароплави і вивезти звідти весь експедиційний корпус, — альпійських стрільців, легіонерів, польських волонтерів, — геть усіх! А до того ще й гармати, танки, автомашини, мулів! П'ять французьких вантажних пароплавів і не знаю вже скільки англійських почали поспіхом вантажити все не тільки в Нарвіку, але й трохи далі, в глибині фіорду, в маленькому порту Арстад. Жителів Нарвіка та його околиць садовили на моторні шлюпки і вивозили до гирла фіорду, а там уже їх підбирали на борт міноносці.
Німці бачили тільки, як палає усе навколо.
П'ять днів війська союзників, стримуючи ворога в горах, непомітно ріділи, відходили в тил, до фіорду, а там сідали на кораблі й зникали — загін по загону — тихо, беззвучно, без паніки. То був якийсь грандіозний фарс, Фанні, але фарс трагічний, бо замість того, щоб захистити норвежців, подати їм допомогу, ми накликали на них біду, і тепер фашистські бомби градом посипалися на Нарвік.
7 червня, після полудня гітлерівські бомбардувальники кілька годин, методично, з однаковими інтервалами, бомбили це маленьке тихе північне місто з біленькими, червоними й голубими будиночками, а тим часом у порту Арстад союзницькі кораблі мали от-от знятися з якорів. Уся евакуація повинна була скінчитися ще того дня, до півночі.
Пізно ввечері наш «Сіріус», нарешті, віддав швартови і взяв курс до гирла фіорду.
Біля Полярного кола ночі у червні світлі, прозорі. Стоячи на командному містку, я незабаром помітив кілька сторожових міноносців, котрі йшли від Нарвіка, прямуючи, як і ми, у відкрите море. На них були солдати з тих рот, що евакуювалися останніми.
Ось один сторожовий міноносець уповільнив хід, видно, маючи намір наблизитися до нас і зайти з флангу впритул до «Сіріуса». Капітан корабля, перша особа в Королівському англійському флоті, крикнув мені, що на борту в них — дитина, мале хлоп'я, підібране тоді, коли міноносець уже відчалював з порту….