Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

— Диви-но, татуню! — сказав він, подаючи конверта. — Судячи з марки, лист — із Швеції чи Норвегії. Певно, ще хтось із колишніх твоїх приятелів обізвався…

Я пішов до своєї кімнати, щоб там наодинці прочитати листа. І добре зробив. Бо лист приніс мені жахливу новину: про дитину ніхто нічого не знав.

У Нарвіку всі сусіди і навіть родичі хлопчика вважали, що він загинув під час вибуху бомби. Хоча під руїнами розбитого будиночка було знайдено тільки груп дівчини, молоденької тітки — вона доглядала маля, поки його батьків не було в місті. Жодній людині в Нарвіку й на думку не спало, що солдати експедиційного корпусу врятували хлопця й передали потім на борт «Сіріуса».

Кінчаючи свою розповідь, дідусь говорив дедалі тихіше, а потім голос йому і зовсім урвався.

Раптова хвиля невимовного жалю й співчуття пойняла моє серце.

— Чого ж ти беріг це в таємниці? — стиха мовила я. — Мабуть, бували дні, коли ця таємниця душила, мучила тебе… Стільки разів ти розказував нам про Нарвік, про війну, але ніколи не згадав про врятованого хлопчика.

— Це тому, що я, власне, його не врятував! Не довів діло до кінця, якщо він не повернувся на батьківщину. Отож мені, правду кажучи, не було чим хвалитися…

Знову запала мовчанка. Я надто добре знала свого дідуся. Він — саме втілення прямоти, великодушності й благородства, і цей секрет, оте таємниче зникнення хлопчика з Нарвіка, напевно, зовсім отруїло йому життя в ці останні місяці.

— А може, ще не все втрачено? — несміливо спитала я.

На превеликий мій подив, він зненацька зайшовся сміхом, коротким і гірким сміхом, у якому вчувався виклик:

— От саме тому я й запросив до нас Інгвільд!

Я зачудовано дивилася на нього, нічого не розуміючи.

— Інгвільд?.. Але ж вона, ти сказав, навіть не знає, що в неї є брат!

— Так, це правда. Вона народилася через рік після тої трагедії в Нарвіку, й батьки її поклали собі ніколи не розповідати їй про Єфа. Про зникнення хлопця взагалі не говорили ні слова, таємницю мовби закопали глибоко в землю ще й накрили важкою плитою. Не від страху, — це я знаю, не тому, що боялися розпачу, який міг охопити від цих спогадів… Ні батька, ні матері в день нальоту не було в місті. За кілька тижнів до того, 5 квітня, Єфового батька відрядили до Стокгольма у службових справах. Дружина поїхала разом з ним, а малого Єфа лишили з молодшою материною сестрою, дев'ятнадцятирічною дівчиною. Вони гадали повернутися додому 13 або 14 квітня. Та 9 квітня, на світанку, на подив усьому світові, німці, не оголошуючи війни, напали на Нарвік… Незабаром виступили союзники. Оточене подвійною стіною вогню, місто лишилося відрізаним од усього світу. І коли, аж 10 червня, Єфові батьки нарешті повернулися додому, будиночок їхній було зруйновано дотла, а малий Єф, нічого не відаючи про всю цю трагедію, вже три дні, як плив на нашому «Сіріусі» у відкритому морі…

— Я адресував листа, — вів далі дідусь, — мерові міста Нарвік, але відповів мені не мер. Зрозумівши, що йдеться, напевно, про Єфа Нільсена, мер не наважився зразу піти з листом до Єфових батьків і передав його одному з їхніх свояків, інженерові, що теж мешкав у Нарвіку. Саме він і написав у своєму листі про Інгвільд. Зрештою я відповів йому таке: «Можливо, є ще якась надія знайти Єфа серед живих, напасти на його слід. Отож пошліть Інгвільд до нас, у Сонячні Дзиґарі. Знайдіть самі якийсь привід і умовте батьків. Адже не вперше молоді норвезькі дівчата приїжджають до нашої країни, щоб пожити якийсь час у французькій родині й краще опанувати мову…»

Нарешті у липні минулого року питання було розв'язане, і я довідався, що Інгвільд має приїхати до нас наприкінці жовтня.