Прощайте, мої п'ятнадцять літ...
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощайте, мої п'ятнадцять літ...». Краткое содержание книги:
Клод Кампань — псевдонім подружжя Жана-Луї та Бріжітт Дюбрей. Перу Жана Луї належать відомі у Франції романи для підлітків — «Рятувальна експедиція» та «Капітан із Жамборея». Велику популярність серед читачів завоювали і повісті Ж. Луї та Б. Дюбрей, видані під псевдонімом Клод Кампань — «Хлопець та дівчина» і особливо — «Прощайте, мої п'ятнадцять літ»...
— Ти вгадала.
— Через те… через те, що вони обоє — норвежці?
— Норвежці!.. Якби тільки це!. — А що ж іще, татуню?
Він сердито випнув уперед підборіддя і тихо зронив такі дивні слова:
— А те, що вони — брат і сестра!
— Та що ти кажеш?! Брат і сестра?!
Я вигукнула це голосно, вкрай приголомшена й здивована.
Капітан суворо глянув на мене.
— Так, брат і сестра, — повторив він. — Інгвільд — сестра того хлопчика, взятого нами на борт «Сіріуса».
Потому він скоромовкою додав ще кілька фраз, які остаточно спантеличили мене:
— І нема чого дзвонити про це. по всіх усюдах, запам'ятай! Це нічого не дасть. Бо вона… вона не знає, що в неї був брат.
— Не знає? Чому не знає? Хіба ж можна…
Я урвала на півслові, бо мені перехопило дух і я не могла нічого сказати, почуваючи, що паморочиться в голові.
Капітан не зводив з мене пильного погляду, губи йому дивно сіпались, і вигляд він мав якийсь наче присоромлений, ніяковий.
— Фанні, ти вже доросла дівчина і можеш зрозуміти, що часом виникають поважні причини, коли від людини приховують правду… — знову заговорив вій. — Минулої осені, вперше заговоривши з тобою та Гійомом про Інгвільд, я не все сказав вам, я не розповів… одної історії. Річ у тім, що це не батьки Інгвільд надумали послати доньку на кілька місяців до Франції. Це мені спало таке на думку. Я зробив так, що Інгвільд приїхала до нас… І ось чому…
Те, що розповів мені Капітан, переважило своєю несподіваністю й трагічністю все, що я чула доти від людей і що пережила сама. І перед лицем драми, що її оживив своїми спогадами дідусь, усі наші труднощі й турботи видалися враз такими дріб'язковими, незначними…
Усе це, як розповів дідусь, почалося місяців п'ятнадцять тому, зовсім непомітно, тихо, як частенько починаються людські бурі. Щоранку листоноша приносив до Сонячних Дзиґарів дві газети: «Голос Півночі» — про неї дідусь часто казав, що вона куди серйозніша і краща за паризькі газети, — та ще наш вірний і незмінний «Булонський вісник», що його Капітан, як він присягався своєю честю і душею, не зрікся б нізащо в світі,— певно, за його пікантні історії та дорогу йому місцеву булонську говірку. Щодо мене, то я майже ніколи її не читала, опріч хіба тих хвилин, коли з ножем у руці орудувала на кухні й мимохідь зазирала в розгорнуту на столі стару газету, нашвидку, крізь морквяне й інше лушпиння, перебігаючи очима замітки про спортивні змагання чи автомобільні аварії.
Зате наш дід мав куди більше вільного часу, і майже нічого не проходило повз його увагу в тому вирі подій, з яких складається життя всього світу.
Переглядаючи газети, він нерідко знаходив на їхніх шпальтах дивовижні повідомлення про людей, розкиданих війною. Кожен з них мав свою неповторну історію, приголомшливу й скорботну, і газети досить докладно розповідали про це.
Деякі були в'язнями і чудом врятувалися від загибелі або ж їх визволили з концтаборів радянські війська, інші теж тільки чудом вибралися з того хаосу племен і народів, у який перетворилася Центральна Європа зразу після перемоги над фашизмом.
Маленька Маріанна знайшлася після війни десь аж у глухому селі Баварії, і селяни, котрі вісім років тому взяли дівчинку з рук умираючого батька, ніяк не хотіли віддавати її рідній матері-француженці…
Важко навіть уявити, що такі ж, як ми, істоти могли отак просто зникати з лиця землі і виринати через багато років після того, як імена їхні були вже викреслені з списку живих. Але Капітан, розповідаючи про ці неймовірні історії, запевняв, що таких випадків — безліч і що після кожної війни люди зникають безвісти сотнями, і трапляється, що після довгих років блукань гой чи інший бідак несподівано з'являється на порозі рідного дому… І Капітан думав, що таке щастя могло усміхнутися й маленькому хлопчикові з Нарвіка.
П'ятнадцять років минуло вже з тої пам'ятної червневої ночі 1940 року, коли норвезького хлопчика з його іграшковим ведмедиком узяли на борт «Сіріуса». П'ятнадцять років… Страшні запеклі бої, і трагічна загибель наших батьків, і наше з Гійомом переселення сюди, до дідових Сонячних Дзиґарів, — багато всього вмістилося в ці роки, сповнені складних проблем, що їх ставить життя перед людиною, вже досить літньою, як капітан Ле Марруа, котрий щойно перед тим вийшов у відставку.
— Ти зрозумій, Фанні, я мав інший клопіт, ніколи було мені сушити собі голову долею того хлоп'яти. Та й саме воно промайнуло в моєму житті як блискавка. Я й не згадував про нього, аж поки не став раз у раз читати в газетах про оті неймовірні випадки, про химерні людські долі, а особливо про дітей, котрих раптом знаходили після довгих років забуття… І тоді мене невідступно почала переслідувати думка: а що сталося з тим хлопчиком, якого ми взяли колись на борт «Сіріуса», чи повернувся він до рідної країни?