Прощайте, мої п'ятнадцять літ...
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощайте, мої п'ятнадцять літ...». Краткое содержание книги:
Клод Кампань — псевдонім подружжя Жана-Луї та Бріжітт Дюбрей. Перу Жана Луї належать відомі у Франції романи для підлітків — «Рятувальна експедиція» та «Капітан із Жамборея». Велику популярність серед читачів завоювали і повісті Ж. Луї та Б. Дюбрей, видані під псевдонімом Клод Кампань — «Хлопець та дівчина» і особливо — «Прощайте, мої п'ятнадцять літ»...
Але я була там, у нашій сільській церкві, стояла навколішках між Гійомом і дідусем, як і в усі попередні роки — так, неначе для мене не існувало нікого на світі, крім цих двох постійних супутників мого дитинства, ніби в моє життя не увірвалося людське горе після того, як прибула до нас Норвежка і ввійшов у наш дім: Ян.
Коли ми повернулися додому, Інгвільд все так само сиділа біля вогню, мовчазна й розгублена, засмучена цим довгим марним чеканням.
— Ніхто не приходив, поки нас не було? — наважився спитати Гійом.
— А хто ж міг прийти в таку пізню годину? — тихо озвалася Інгвільд, знизуючи плечима.
Я поспішила налити в чашки какао, щоб перевести розмову на інше.
Ось уже й різдвяну вечерю скінчено, і ялинка спорожніла — з неї познімали майже всі подарунки, — а думка, що Ян от-от повернеться, не покидала нас. Кілька подарунків так і лишилося висіти на гілках, і ми прикидалися, ніби не помічаємо їх, аби не показати, що відсутність Яна в цю ніч не дає спокою нам усім.
Перед тим як розійтись по своїх кімнатах, Капітан — він робив це щовечора — притрусив попелом червоний ще жар, заслонив душник, пересвідчився, що його окуляри лежать у кишені, і потягнувся за книжкою. Потім, перш ніж загасити світло й покинути кухню, він підійшов до мене.
— Ти не дуже побивайся, Фанні,— поклавши руку мені на плече, промовив тихо і так ніжно та дбайливо, що я була вражена. — Завтра він неодмінно прийде до нас, от побачиш… Якщо ж ні… Якщо не прийде, — додав дідусь, — ну, що ж, тоді ми спорядимо експедицію йому на допомогу.
Я глянула на дідуся майже зі страхом. Обличчя його було поважне. Ще ніколи доти в моє серце не закрадалося підозри, що він знає щось про Янове минуле. Ми з Гійомом воліли не ділитися з ним нашими відкриттями.
Чи ж справді він знав про всі події й таємниці, тільки до пори не хотів нікому казати про них?
Але я так і не наважилася спитати його про це.
Розділ четвертий
ЦЕ ГОЛОС МОГО МРІЙНОГО ДИТИНСТВА,
ЗАДУМЛИВО І РАДІСНО Я СЛУХАЮ ЙОГО
Наш кабріолет весело котився селом. Вірний коник Стріла Амура, у захваті від того, що може дати роботу копитам після довгої зимової стоянки, бадьорим клусом мчав дорогою, як веселий хлопчисько на канікулах. Бубонці мелодійно подзенькували, і довга грива старого коня витанцьовувала, розвіваючись у такт його бігові.
На сидінні, обтягнутому чорною цератою, вмостився з віжками в руках дідусь. Я сиділа поруч. Того ранку він сказав мені:
— Запряжи-но конячину, Фанні. Сьогодні я поїду до Старого Корсара.
Не знаю, чому Гійом так рішуче охрестив давнього Капітанового приятеля, колишнього старшого механіка на борту останнього дідусевого корабля, Старим Корсаром, але це прізвисько прижилося. Йому було, певно, не більш як шістдесят років, — літ на десять менше, ніж нашому дідусеві. Його незмінна люлька й дерев'янка замість ноги, так само як і звичка хапати Гійома за шию, називаючи «Пустунчиком», видно, дуже лякали малого хлопчика, яким був тоді мій брат. Для нас він назавжди так і лишився Старим Корсаром.
— Ти поїдеш зо мною, правда ж, Фанні? — спитав Капітан.
Він, безперечно, хотів цього. А втім, заради такого цікавого візиту варто було пуститися в дорогу.
Після холодних різдвяних днів погода поліпшилась, але ми все-таки запобігливо підняли важкий відкидний верх кабріолета, що добре захищав од вітру.
Закутавшись у старого кожуха так, що високий комір його діставав аж до хутряної шапки, Капітан поклав на коліна ковдру, а руки тримав на добре нагрітій у вогні цеглині, що довго зберігала тепло.
Затиснута у відкидній халабуді, я не бачила як слід довколишніх краєвидів. Дорога бігла назустріч нам, дерева й поля миготіли повз наш візок.
Зима була саме в розпалі, перше січня. Село мало веселий вигляд. Ми з Капітаном помітили це, під'їжджаючи до села, що загубилося десь на краю землі, далеко від великих доріг, зв'язане з ними майже непроїзними путівцями.
Десять чи дванадцять садиб місцевих фермерів було розкидано то тут, то там, скромна мовчазна церковка височіла трохи оддалік, та ще один будиночок, не схожий на інші, впадав у вічі; то був, напевно, колишній церковний дім, а тепер — володіння Старого Корсара.