Гарун і море оповідок
- Автор: Рушди Ахмед Салман
- Год: 2012
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2355-21-5
- Переводчик: Тарас Бойко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Гарун і море оповідок». Краткое содержание книги:
Знову всі мовчали.
— Гаразд, — рішуче почав Гарун. — Ви сказали, що це може бути навіть велике бажання. А я маю таке бажання. Я прибув сюди із сумного міста, настільки сумного, що й забуло, як зветься. І я хочу, щоб ви забезпечили щасливий кінець не тільки моїм пригодам, але також усьому сумному містові.
— Щасливий кінець буває в кінці чогось, — зауважив Морж. — Якщо він стається посередині оповіді, пригоди чи чогось такого, то він лишень на якийсь час підбадьорює.
— Домовилися, — сказав Гарун. Настав час повертатися додому.
Збиралися недовго — Гарун не любив довгих прощань. Особливо важко було попрощатися з Лепетухою, і якби вона не наблизилася до нього й не поцілувала його першою, він би так і не зважився на це. Однак після поцілунку він нітрішки не зніяковів, а на серці йому зробилося так добре, що від’їзд став ще болючішим.
Біля підніжжя Саду Утіх Гарун і Рашид помахали друзям на прощання і вмостилися на спині Алежа-Одуда, де вже сидів Якщоб. Лишень тепер Гарун пригадав, що Рашид порушив домовленість щодо виступу в долині К, і на Безрадісному озері, без сумніву, їх уже чекає розлючений Алежбо Пихатий.
— Але ж, але ж, але ж нічого страшного, — промовив Алеж-Одуд, не роззявляючи дзьоба. — Коли ти подорожуєш з Алежем-Одудом, час працює на тебе. Пізніше вирушиш — раніше приїдеш! Їдьмо! Ва-вууу-варум!
На Безрадісне озеро опустилася ніч. Але Гарун одразу побачив плавучий готель «1001 ніч + 1 ніч», що мирно стояв на якорі в місячному сяйві. Вони сіли біля відчиненого вікна спальні. Коли Гарун заліз усередину, то відчув себе настільки виснаженим, що одразу впав на своє павичеве ліжко й миттєво заснув.
Коли хлопець прокинувся, надворі був ясний сонячний ранок. Усе довкруж мало звичний вигляд, а від механічного Одуда й Джина Води не лишилося й сліду.
Він підвівся, тручи очі, і побачив Рашида Халіфу, який сидів на маленькому балконі спереду плавучого готелю, все ще у своїй довгій блакитній нічній сорочці, за чашкою чаю. По озері до них плив човен у вигляді лебедя.
— Мені наснився такий дивний сон, — сказав Рашид Халіфа, але його перебив голос Пихатого Алеж-бо, який енергійно махав руками з човна-лебедя.
— Егей! Привіт! — кричав пан Алежбо.
«Господи, — подумав Гарун, — зараз як розрепетується, і нам доведеться самим платити за готель».
— Шановний пане Рашид! — кричав Алежбо. — Де це таке бачено, аби ви з сином були ще в нічних сорочках, коли я вже приїхав забирати вас на виступ! На вас уже чекають юрби людей, пізній наш пане Рашид! Але вірю — ви не підведете.
Виходить, усі пригоди на Кагані відбувалися впродовж однієї ночі! «Це неможливо, — подумав Гарун, але тоді пригадав слова Моржа: «Навіщо здіймати стільки галасу довкола неможливости предмету нашої розмови?», тож він негайно обернувся до тата й запитав:
— Свій сон… ти пам’ятаєш його?
— Потім, Гаруне, — промовив Рашид Халіфа, який уже кричав до пана Алежбо:
— Не хвилюйтеся, пане. Піднімайтеся на борт, випийте чаю, а ми швиденько одягнемося й вирушаємо. — Гарунові ж він сказав: — Сину, не лови ґав. Шах-Казна-Що не запізнюється. Океан Пізнання славиться своєї пунктуальністю.
— Той Океан, — не вгавав Гарун, коли Алежбо вже причалював у човні-лебеді, — ти пам’ятаєш? Подумай! Це дуже важливо! — проте Рашид його не слухав.
Гарун, трохи незадоволений, пішов одягатися; і тут біля подушки він помітив маленький золотий конверт, в яких постояльцям ґранд-готелів залишають на ніч шоколад з м’ятною начинкою. У конверті була записка, написана Лепетухою і підписана всіма її друзями з Місяця Кагані (Ґупі і Баґа, які не вміли писати, залишили відбитки риб’ячих губ на папері, посилаючи свої поцілунки).
«Приїжджай, коли схочеш, — ішлося в записці. — Залишайся, скільки схочеш. Пам’ятай, коли летиш з Алежем-Одудом, час працює на тебе».
У золотому конверті було ще щось: малесенька пташка, досконала в кожній своїй деталі, з піднятою до нього головою. Авжеж, це був Одуд.
— Умивання й причісування йдуть тобі на користь, — зауважив Рашид, коли Гарун вийшов зі своєї кімнати. — Я вже місяцями не бачив тебе таким щасливим.
Ви ж пам’ятаєте, що пан Алежбо та його непопулярний місцевий уряд сподівалися, що Рашид Халіфа «бадьорими хвалебними оповідями», а не якимись там «занепадницькими» байками допоможе їм заручитися підтримкою людей. Вони прикрасили величезний парк кольоровими транспарантами, стрічками, прапорами й скрізь розвісили на стовпах гучномовці, щоб усі змогли почути Шаха-Казна-Що. Спорудили сцену, обклеєну різнобарвними плакатами з написами: «Голосуй за Алежбо» або ж «Він — для вас. Він — Алежбо!». Справді, послухати Рашида зібралася величезна юрма, проте з їхніх пісних облич Гарун робив висновок, що вони нітрохи не переймаються політичною долею Алежбо.
— Починайте, — різко промовив пан Алежбо. — Вельмишановний пане Рашид, давайте робити все, як ми домовилися, бо інакше…
Гарун бачив з боку сцени, як усміхнений Рашид під гучні оплески йшов до мікрофона. А тоді він просто приголомшив Гаруна такими словами:
— Пані й панове, моя казка, яку я хочу вам розповісти, називається «Гарун і Море Оповідок».
«Отже, ти не забув», — подумав Гарун, усміхаючись.
Рашид Халіфа, Океан Думок, Шах-Казна-Що скоса зиркнув на сина, злегка підморгнувши. «Невже ти думаєш, що я міг забути таку історію?» — ніби казав він.
— Було собі в країні Аліфбей одне сумне місто, й було воно найсумніше у світі, таке сумне, що й забуло, як зветься.
Як ви вже здогадалися, Рашид розповів людям у парку ту саму історію, яку я вам щойно розповів. А Гарун дійшов висновку, що тато про деякі події, свідком яких він не був, мусив розпитувати Якщоба та інших. Також було зрозуміло, що з ним усе гаразд — Дар Базікати вернувся, й він міцно тримав авдиторію в руках. Заспівав пісню Малі, і всі йому підспівували:
«Порубати можеш ти сильних в карате, спритних до мети. Не мене зате», проте коли заспівав пісню Бачет, то всі просили над ними змилостивитися.
Потім він розповів про Хаттам-Шуда та його прихвоснів із Союзу Застібнутих на Блискавку Губ, і всі присутні звернули свої погляди на Пихатого Алежбо та його прихвоснів, які сиділи за Рашидом на сцені й з розвитком оповіді ставали дедалі похмуріші. Відтак Рашид розповів присутнім, як майже всі чупвали ненавиділи Культмайстра, проте боялися про це сказати, і поміж присутніми прокотився гомін співчуття: «Так, — шепотілися люди, — ми таке добре знаємо». Після подвійної поразки обох Хаттам-Шудів хтось почав скандувати: «Пан Алежбо хай би схуд, пан Алежбо
— Хаттам-Шуд», і його підтримали всі присутні. Почувши це, Пихатий Алежбо зрозумів, що він програв, і крадькома вшився зі сцени разом зі своїми посіпаками. Юрба хоч і дозволила йому втекти, проте вслід йому полетіло всіляке сміття. Пан Алежбо більше так і не з’являвся в Долині К, а її мешканці одержали змогу обрати тих керівників, які справді їм подобалися.
— Авжеж, нам не заплатили, — сказав бадьоро Рашид Гарунові, коли вони чекали на Поштовий Автобус. — Нічого, гроші — не найголовніше.
— Але ж, але ж, але ж, — долинув знайомий голос, — без грошей також ні туди, ні сюди.
Коли вони повернули до сумного міста, все ще періщив дощ. Багато вулиць просто потопали у воді.
А що? — радісно вигукнув Рашид Халіфа. — Йдемо пішки. Вже й не пам’ятаю, коли я останній раз ходив під дощем.
Гарун боявся, що Рашид, повернувшись до порожньої оселі з розбитими годинниками й без Сораї, сильно засумує, тож глянув на тата дещо підозріло. Проте Рашид стрибнув під дощ, і що більше він намокав, йдучи по кісточки в каламутній воді, то по-хлоп’ячому щасливіший ставав. Гарун заразився гарним батьковим настроєм, і невдовзі вони, як ті діти, хлюпалися й бризкалися водою.
Перегодя Гарун помітив, що на вулиці повно людей, які пустують, так само як вони — бігають, стрибають, падають і, найголовніше, безперестанку щиро сміються.