Гарун і море оповідок

 — Малі, — гукнув Гарун. — Рятуй!

Головний Плавучий Городник перервав свою пісню, зняв капелюх з водоростей, почухав голову й сказав своїми рослинними губами:

 — Морж викликає на килим. Чув про це. Маєш клопіт. Вибачай, нічим не допоможу.

 — Та що це з вами? — вигукнув Гарун. — Чому всі так бояться Моржа? Він мені видався нормальним дядьком, хоч його вуса не схожі на моржеві.

Малі лишень сумно похитав головою.

 — Морж — велике цабе. Не хотів би я з ним конфліктувати. Ну, ти розумієш…

 — Слово честі! — вигукнув Гарун сердито. — Візьму й сам усе владнаю. Теж мені друзі!

 — А мене навіть не треба прохати, хоч ти цього й не зробив, — промовив Алеж-Одуд, не роззявляючи дзьоба. — Я — тільки машина.

Гарун ішов довжелезними коридорами Будинку ПНСП, а його серце завмирало. Потім стояв у просторому, лункому вестибюлі, а Яйцеголові в білих халатах швидко снували в усіх апрямках. Гарунові здалося, що всі вони дивляться на нього зі змішаним почуттям злости, презирства й жалю. Тричі він питав Яйцеголових, як пройти до кабінету Моржа, аж поки після довгих блукань коридорами Будинку ПНСП, що нагадали йому блукання з Лепетухою по палацу, він нарешті знайшов потрібні йому двері. Якусь мить стояв перед золотими дверима з табличкою:

«Нарешті я зможу поговорити про мету свого приїзду до Кагані, — розмірковував Гарун знервовано. — Але чи міг я тоді подумати, що доведеться говорити цілком про інше?» Він глибоко вдихнув і постукав.

Почувся голос Моржа:

 — Заходьте. — Гарун ще раз вдихнув повітря й відчинив двері.

Спочатку він побачив Моржа, який сидів на блискучому білому кріслі за блискучим жовтим письмовим столом, і його велика блискуча яйцеподібна голова сяяла так само, як меблі, а його вуса над верхньою губою судорожно здригалися, очевидно, від люті.

Потім він зауважив, що Морж був не один.

У кабінеті Моржа сиділи широко усміхнені король Торохтій, принц Боло, принцеса Бачет, спікер Говорильні, президент країни Чуп Мудра, його помічниця панна Лепетуха, генерал Фоліант, а також Рашид Халіфа. На стіні був великий екран, на якому Гарун побачив Ґупі й Баґу, що усміхалися з-під поверхні Лаґуни всіма своїми ротами. Також дивилася на нього голова Алежа-Одуда, проте з іншого екрана.

Гарун був приголомшений.

 — Нічого не розумію, — встиг він вимовити. Всі у кімнаті голосно розсміялися.

 — Даруй нам, — сказав Морж, витираючи сльози радости з кутиків очей і все ще хихикаючи. — Ми тебе трохи поводили за ніс. Трохи пожартували. Так, трохи пожартували, — повторив він і знову розсміявся.

 — І навіщо це було робити? — запитав Гарун. Морж узяв себе в руки й зробив найсерйозніший вираз обличчя, а зустрівшись з очима Якщоба, знову розсміявся, а тоді розсміявся Якщоб і решта товариства. Заспокоїлися вони лишень через кілька хвилин.

 — Гаруне Халіфо, — промовив Морж, встаючи з-за стола й тримаючись за боки, все ще трохи задиханий, — на знак визнання твоїх неоціненних заслуг перед Кагані та Океаном Оповідних Потоків ми надаємо тобі право просити у нас усього, чого забажає душа, і ґарантуємо виконання твого бажання, навіть якщо нам доведеться створити новий Процес, Надто Складний для Пояснення.

Гарун мовчав.

 — Ну, Гаруне, — запитав Рашид. — Яке маєш бажання?

Гарун і далі мовчав, раптом спохмурнівши. Лепетуха помітила зміну в його настрої, підійшла до нього, взяла за руку й запитала:

 — У чому річ? Щось сталося?

 — А що мені прохати? — тихо промовив Гарун. — Те, чого я хочу, ніхто із присутніх не може мені дати.

 — Дурниці, — відповів Морж. — Я чудово знаю, чого ти хочеш. Ти пережив великі пригоди, а в кінці великих пригод усі хочуть одного.

 — Ну? І чого ж усі хочуть? — запитав Гарун дещо з викликом.

 — Щасливого кінця. — сазав Морж, а Гарун мовчав. — Що? Хіба не так? — наполягав Морж.

 — Так, гадаю, що так, — погодився Гарун, трохи зніяковівши. — Але той щасливий кінець, про який думаю, ви не зможете знайти в жодному Морі, навіть у Морі з Багатопащевими Рибами.

Морж повільно й розсудливо кивнув сім разів головою. Відтак він зібрав кінчики пальців у пучок, сів за свій письмовий стіл і жестом запросив Гаруна й усіх інших також сісти. Гарун сів у блискуче біле крісло навпроти Моржа, всі решта — у такі ж крісла біля стіни.

 — Гм, — почав Морж. — Щасливий кінець не так часто зустрічається в оповідях і в житті, як думає більшість людей. Можна сказати, що, радше, це виняток з правила.

 — Я те саме кажу, — зітхнув Гарун. — Саме так.

 — Оскільки щасливі кінці — це велика рідкість, — продовжував Морж, — ми навчилися синтезувати їх штучно в Будинку ПНСП. Простіше кажучи, ми можемо їх виробляти.

 — Це неможливо, — заперечив Гарун. — Щасли — вий кінець — не якась рідина, її в пляшку не наллєш.

 — А потім невпевнено додав. — Хіба не так?

 — Якщо Хаттам-Шуд синтезував антиоповіді, — промовив Морж лишень з невеликим натяком на вражене власне самолюбство, — то мені здається, ти не мав би сумніватися в наших спроможностях також дещо синтезувати. Стосовно «неможливости», — продовжував він, — більшість людей могли б сказати: все, що сталося з тобою останнім часом, це — абсолютно неможливо. То навіщо здіймати стільки галасу довкола неможливости предмету нашої розмови?