Сплячі красуні

— Це не страшно, — відповів Френк. — Твоя майка зараз не має значення. От я тобі скажу, що має значення, тому слухай мене. Хто їздить тим зеленим мерседесом? З якого він будинку?

— Що? — здавлено перепитала Нана. — Про що ти говориш? Ти порвеш мені майку.

— Ти що, не чуєш мене? Забудь про цю майку нахер!

Ці слова вже вискочили, і він їх ненавидів, але й зрадів, побачивши як її очі скинулися від майки на нього. Нарешті він отримав її увагу. Нана заморгала, хапаючи повітря.

— Гаразд, тепер, коли твоя голова висунулася з хмар, спробуймо розібратися з цим удвох. Ти розказувала мені про якогось дядька, котрий на твоєму газетному маршруті їздить зеленим мерседесом. Як його ім’я? В якому будинку він живе?

– Імені його я не пам’ятаю. Вибач, тату, — Нана закусила нижню губу. — Але його дім — це той, що поряд з отим, де великий прапор. З парканом. На Браярі. На пагорбі.

— Гаразд, — відпустив Френк майку.

Нана не ворухнулась.

— Ти вже перестав злоститися?

— Любонько, я не злостився. — А коли вона нічого не сказала. — Гаразд, злостився. Трішки. Але не на тебе.

Вона на нього не дивилася, тільки терла собі ті чортові пучки об пучки. Він її любив, вона була найважливішим з усього, що він мав у житті, але інколи важко було повірити, що в її голові всі коліщатка крутяться як слід.

— Дякую, доню. — Трохи жару зійшло йому з обличчя, трохи поту випарувалося зі шкіри. — Дякую тобі, зіронько.

— Нічого, — мовила Нана. Вона на чверть кроку відступила, рип підошви кросівки по асфальту неймовірно гучно відбився Френкові у вухах.

Він випрямився на своєму сидінні.

– І ще одне. Зроби мені ласку, тримайся подалі від заїзду. Цього дня принаймні, поки я дещо не владнаю. Тут один чоловік їздить машиною, як скажений. Помалюй у хаті на папері, гаразд?

Вона кусала нижню губу.

— Гаразд, тату.

— Ти ж не збираєшся заплакати, ні?

— Ні, тату.

— От і добре. Така в мене дівчинка. Побачимося в наступний вікенд, гаразд?

Він відчув, як неймовірно в нього пересохли губи. Він запитав себе, що інше він мав зробити, і якийсь голос зсередини йому відповів: «Ну, збіса, що інше ти міг зробити? Можливо, й зміг би, я не знаю, мабуть, це прозвучить абсолютно дико, Френку, але вйо, можливо, ти міг би, курва, не психувати аж отак?» Цей голос був зачудованим варіантом голосу самого Френка, голосом чоловіка, який розслабляється в шезлонгу, в сонячних окулярах і, либонь, сьорбає чай з льодом.

— Гаразд, — кивнула вона йому, як робот.